Визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу - Наукові статті, Доклади
Вівторок, 06.12.2016, 08:55
Вітаю Вас Гость | RSS

КЛУБ "МІЖНАРОДНИК"

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Наукові статті, Доклади » РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН » ВЕЛИКИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД » Визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу (За матеріалами Коппель О.А.)
Визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу
КатяДата: Субота, 12.11.2011, 23:20 | Повідомлення # 1
Магистр
Група: Проверенные
Повідомлень: 27
Репутація: 0
Статус: Offline
Визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу

Сучасна політологія виокремлює геополітичні, політичні й історичні визначення регіону та регіональної системи, що є певним політико-географічним комплексом з розвиненими зв'язками між окремими елементами, які її складають. Повністю сформована регіональна система складається з центру, периферії та маргінальних елементів. Вона відзначається високим ступенем взаємозалежності. Держави однієї регіональної системи здійснюють складні регулярні взаємозв`язки, які мають свою власну динаміку та є відносно незалежними від системи міжнародних відносин в цілому.
Слід підкреслити, що поняття “регіон” носить умовний характер внаслідок відсутності чітких природних меж, які б відокремлювали один регіон від іншого, до того ж кордони регіону у різні періоди часу можуть відрізнятися.
Не існує будь-якого стандартного прикордонного розмежування, згідно якого Близький і Середній Схід можна було б точно визначити географічно. Формування регіональної системи розпочинається після закінчення першої світової війни і було пов’язане перш за все з державотворчими процесами в регіоні.
Термін “Близький Схід” ( за американською термінологією “Середній Схід”) був вперше застосований у політичній літературі відомим американським військово-морським істориком і геополітиком адміралом А.Мехеном у 1902 році. Згаданий термін використовувався англійцями під час першої світової війни для визначення району дій своїх середньосхідних військових формувань .
Будь-яких твердо і беззастережно встановлених меж цього регіону немає, проте існує певна домовленість щодо віднесення до нього держав, розташованих на території, що простягається від Єгипту до Перської затоки й від Туреччини та Ірану до Індійського океану. У дипломатичному листуванні та офіційних документах уряду США “Близький Схід” включає до себе країни Північної Африки, Західної Азії, зокрема Перської затоки .
У американській та західноєвропейській історіографії поняття “Близький Схід” мало політичне забарвлення та модифікувалося в залежності від змін стратегічних настанов США та інших провідних країн Заходу щодо цього регіону. Наприкінці 60-х років стосовно терміну “Близький Схід” в американській та західноєвропейській літературі розгорнулася дискусія, яка була головним чином пов’язана з рішенням Великої Британії про виведення своїх збройних сил з району Перської затоки та з розширенням завдяки цьому сфери американської експансії в регіоні .
Радянська історіографія традиційно вважала “Близький Схід” узагальненою назвою країн, розташованих на межі Європи, Азії та Африки. Таким чином, до Близького Сходу в радянській літературі відносили Єгипет, Сирію, Судан, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Ірак, Саудівську Аравію, Ємен (до об'єднання - Північний і Південний Ємен), Кувейт, Катар, Оман, Бахрейн, ОАЕ, Кіпр. До країн Середнього Сходу відносили Туреччину, Іран та Афганістан.
Різноманітні визначення географічного поняття “Близький Схід” упродовж тривалого часу застосовувалися для різних цілей. Так, у 1989 році Міжнародне Агентство з ядерної енергетики (МАГАТЕ) під час обговорення питань, пов'язаних з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї та створення зон, вільних від ядерних озброєнь, застосувало визначення “Близького Сходу” як "району від Лівійської Арабської Джамахірії на заході до Ісламської Республіки Іран на сході та від Сирії на півночі до НДРЄ на півдні" . Проте, у дослідженні ООН зауважено, що концепція МАГАТЕ є обмеженою, та запропоновано, в свою чергу, наступне визначення: це - усі країни - члени Ліги арабських держав (ЛАД) , Ісламська Республіка Іран та Ізраїль . При цьому за головний критерій такого визначення взято взаємопов'язаність цих держав, що обумовлено міркуваннями забезпечення безпеки. Рекомендоване визначення вилучає з розгляду Туреччину, Кіпр та Мальту.
Стосовно Афганістану та Пакистану слід зазначити, що, хоча ці країни межують з Іраном на сході й мають особливу зацікавленість у вирішенні проблеми безпеки Перської затоки (передусім Туреччина та Пакистан), головні їхні інтереси зосереджені на інших напрямках, а внесок у рішення проблеми безпеки Близького Сходу в цілому, та, зокрема, Перської затоки, може бути визначений як дії сусідніх держав . Таке ж твердження є прийнятним при розгляді місця деяких нових незалежних держав, що виникнули після розпаду СРСР - Вірменії, Грузії, Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану та Киргизстану, які також географічно межують з цією зоною.
До початку 70-х років в основному був завершений процес формування близькосхідної регіональної системи як певної політико-географічної цільності з іманентними їй принципами функціонування й взаємодії з зовнішнім світом та як органічної складової частини міжнародних відносин. Визначилися її структура та політичні суб'єкти .
Близькосхідна регіональна система включає усі країни - члени Ліги арабських держав , Державу Ізраїль, та з урахуванням величезного впливу на арабський світ, неарабський Іран. Правомірність включення до близькосхідної регіональної системи Ірану, який традиційно відносили до Середнього Сходу, пов’язана з характером його взаємодій у регіоні та його суттєвим значенням як регіонального “центру сили” .
Безумовно, ядро Близькосхідної системи складають арабські держави. За територіальною ознакою арабські країни поділяються на три великі зони: африканську , східно-середземноморську та аравійську. Африканська зона арабського світу включає до себе країни Магрибу ( Алжир, Марокко, Мавританію, Туніс та Лівію), Єгипет і Судан. До арабських країн Східного Середземномор’я слід віднести Сирію, Ліван, Йорданію та Ірак. Решта арабських країн входить до аравійської зони.
Повертаючись до етимології терміну „Близький Схід”, слід вказати, що він є досить сталим і найчастіше до нього відносили Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ірак, Сирію, Ліван, територію нинішньої Палестинської Автономії, а також країни Аравійського півострова. Умовно такий підхід можна визначити як вузько географічний.
Існує й інша, розширена точка зору. До розширеного Близького Сходу ( „Великий Близький Схід і Північна Африка”) включають всі країни-члени Ліги Арабських Держав, в тому числі й північноафриканські – Лівію, Алжир, Туніс, Марокко, Мавританію, Судан, Джібуті.
Питання визначення меж Близькосхідного регіону неодноразово піднімалось і в українській історіографії . Існують певні відмінності в тлумаченні назви „Близький Схід” у Франції, Великій Британії та США. Так, зокрема, український дослідник А.Веселовський зазначає, що слід переглянути розуміння Близького Сходу періоду УРСР, тобто „включати до нього країни, розташовані від Марокко до Ірану, Судан, але без Туреччини і Афганістану” .
Доволі спірними є тези про „традиційну англійську школу”, зважаючи на суперечливу еволюцію назви регіону в Великій Британії, та „сучасне американське географічне розуміння Близького Сходу”, яке не збігається з географічним розумінням регіону державним департаментом США. Спроба здійснити перегляд сприйняття меж Близького Сходу „відповідно до загальносвітових уявлень”, нівелює відмінності між „французькою економічною географією”, „традиційною англійською школою”, та „американським географічним розумінням”.
В Україні інколи довільне використання поняття „Близький Схід” в наукових роботах та офіційних документах призводило до різного тлумачення інформації, що подавалася.
Завдяки британському та американському впливові у світовому політичному лексиконі закріпився термін „Середній Схід” (англ. “Middle East”, фр. “Moyen-Orient”, араб. „аш-шарк аль-аусат”). В Україні, за інерцією від СРСР, на офіційному рівні використовується визначення „Близький та Середній Схід”. Для СРСР така назва була логічною, адже цим терміном позначались території, розташовані вздовж південного та південно-західного кордонів СРСР і де пересікались інтереси двох наддержав. В умовах українських реалій це потребувало перегляду, необхідно було обґрунтувати включення деяких країн у певну політико-географічну єдність, щоб виділити базові засади національної політики щодо цих країн з точки зору національних інтересів та специфіки міжнародних відносин. Хоча нині ще важко говорити про активну політику України на Близькому Сході, але в нашій країні поступово зростає усвідомлення необхідності активізації відносин з регіоном, а тому постає природна потреба у концептуальному забезпеченні цих відносин, зокрема, в плані визначення суб’єктивного українського підходу до тлумачення назви регіону.
Історія питання визначення регіону Близького Сходу свідчить, що цей термін завжди був євроцентричний і не враховував власне внутрішні регіональні процеси. Починаючи з перших часів Римської імперії чітко закріпився поділ світу на Захід і Схід. Римляни називали Сходом територію та народи, розташовані за крайніми східними кордонами Імперії, причому по мірі поглинання окремих східних територій Римом, вони переставали розглядатися як „Схід” і ставали „Заходом” . З ХІV ст. для Європи „Схід” взагалі починався там, де починались володіння Османської імперії. Епоха Великих географічних відкриттів призвела до виокремлення європейцями Далекого Сходу, під яким розуміли Китай, Японію, Малайзію. А наприкінці ХІХ ст. в Європі виокремлювали два „східних питання” – далекосхідне, викликане японсько-китайською війною, та близькосхідне, пов’язане з внутрішніми кризами в Османській імперії.
У 1902 році побачила світ книга з географії „Близький Схід” (“The Nearer East”) англійського археолога Д.Хогарта. До складу Близького Сходу Д.Хогарт включив Албанію, Македонію, південь Сербії, Болгарію, Грецію, Єгипет, всі Османські володіння в Азії, включно з Аравійським півостровом та двома третинами Ірану зі смугою пустелі та гір між Каспійським морем та Індійським океаном .
Автором терміну „Середній Схід” (“Middle East”) тривалий час вважався Альфред Мехен, американський морський офіцер і геополітик. Він вжив цей термін у статті „Перська затока та міжнародні відносини”, опублікованій у часописі “National Review” (Лондон) у вересні 1902 року. А.Мехен розглядав англо-російські змагання в Азії та німецький проект будівництва залізниці Берлін – Багдад і вважав необхідним об’єднати зусилля Британії та Німеччини для витіснення Росії з цього регіону. Зокрема, він рекомендував заснування британських військово-морських баз у районі Перської затоки. Однак, автор не визначив чіткі межі свого „Середнього Сходу”. В цілому, термін стосувався перш за все Перської затоки – простору, що відігравав ключову роль в обороні частини морського шляху від Суецького каналу до Сінгапуру .
Однак, як свідчить американський дослідник К.Коппс, термін „Середній Схід” був уперше використаний британським генералом Т.Гордоном у статті "Проблема Середнього Сходу", що була опублікована в англійському часопису “Nineteenth Century” у 1900 р. У своїй статті Т.Гордон аналізував проблеми оборони Індії у зв’язку з територіями Персії та Афганістану, які він і назвав цим терміном. Більше того, як випливає з манери викладу Т.Гордона, він не вигадав сам термін ( що, приміром, говорив про себе А.Мехен, який раніше не зустрічав у вжитку цей термін і не був знайомий зі статтею Т.Гордона). К.Коппс доходить висновку, що на момент виходу статті генерала Т.Гордона „Середній Схід” був доволі поширеною назвою для позначення підступів до Індії, але саме він уперше використав цей термін у друкованому джерелі.
Популяризації терміну “Середній Схід” сприяла серія статей у лондонській газеті „Таймс” у 1902 р. під назвою „Середньосхідне питання” (“The Middle East Question”). Автор статей, перша з яких вийшла через кілька тижнів після публікації А.Мехена, –В.Чіроль – зазначав, що запозичив цю назву саме в А.Мехена, і розумів під Середнім Сходом західні та північні підступи до Індії, тобто він поширив мехенівське „морське” тлумачення Середнього Сходу на великий сухопутний простір. Під „підступами до Індії” В.Чіроль розумів Персію, Перську затоку, Ірак, східне узбережжя Аравійського півострова, Афганістан і Тибет. У своїй книзі „Середньосхідне питання, або деякі політичні проблеми оборони Індії” В.Чіроль визначає Середній Схід як „ті райони Азії, які простягаються до кордонів Індії або контролюють підступи до Індії, і які відповідно пов’язані з проблемами політичної та військової оборони Індії” .
В результаті балканських війн 1912-1913 рр. та Першої світової війни Туреччина – серцевина тодішнього Близького Сходу – втратила більшість європейських володінь та арабські території. Британія отримала мандат на Палестину, Трансйорданію та Ірак. Для Британії ці колишні турецькі землі почали означати власне підступи до Індії, таким чином, „Середній Схід” почав перекривати „Близький Схід” у цих районах.
Почалась плутанина з назвами і на офіційному рівні. У 1920 р. Королівське географічне товариство вирішило, що „Близький Схід” означає лише Балкани, а „Середній Схід” становить територію від Босфору до східних кордонів Індії [8]. Проте, у 1921 р. Держсекретар у справах колоній Уїнстон Черчилль заснував у Міністерстві колоній Відділ Середнього Сходу (Middle Eastern Department), який мав займатися лише Палестиною, Сінаєм, Аравійським півостровом та Суецьким каналом .
Формування регіональної підсистеми розпочинається після закінчення Першої світової війни і було пов’язане перш за все з державотворчими процесами в регіоні та актуалізацією проблеми безпеки.
Напередодні Другої світової війни британське керівництво сформувало підрозділ Королівських військово-повітряних сил – Командування Середнього Сходу (Middle East Command) зі штаб-квартирою в Каїрі, до сфери відповідальності якого відносились вже Єгипет, Судан та Кенія. У випадку війни Командування мало відповідати також за Палестину, Трансйорданію, Ірак, Аден та Мальту. У 1941-1942 рр. Командування Середнього Сходу відповідало за Ефіопію, Сомалі, Еритрею, Лівію, Грецію, Кріт, Ірак та Іран . В умовах війни це призвело до широкого використання терміну „Середній Схід” щодо цих територій.
Після війни було здійснено ряд спроб з боку англійських парламентарів припинити тенденцію „розширення” Середнього Сходу та відновити назву “Близький Схід”, однак уряд Британії утримався від зміни діючої термінології, мотивуючи це тим, що термін “Середній Схід” для позначення „арабського світу та деяких сусідніх країн” видається зручним і немає причин порушувати прийняту практику. У 1946 р. прем’єр-міністр Великої Британії К.Еттлі визначив Середній Схід як „принаймні територія Єгипту, Палестини, Кіренаїки, Сирії та Лівану, Трансйорданії, Іраку та Аравійського півострова, а також, здебільшого, Персії та Туреччини”. У 1951 р. британські урядовці віднесли до Середнього Сходу Єгипет, Туреччину, Ірак, Іран, Сирію, Ліван, Йорданію, Ізраїль, Саудівську Аравію, Договірний Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Маскат, Аденський протекторат і Ємен .
У Сполучених Штатах тривалий час дотримувалися традиційного поділу на три Сходи. Зокрема, в 50-х роках ХХ ст. ряд авторитетних картографічних видань США зображали „Близький Схід” від західного кордону Єгипту до східного кордону Ірану, а „Середній Схід” – від західного кордону Афганістану до східного кордону Бірми .
Вперше керівництво США зіткнулось з проблемою визначення меж Середнього Сходу наприкінці 50-х років, коли ухвалювалась „доктрина Ейзенхауера” та коли відбулись ліванська криза (1957-1958 р.) й революція в Іраку (1958 р.). Резолюція Конгресу про надання військової та економічної допомоги країнам в „регіоні Середнього Сходу” (“the general area of the Middle East”) пройшла з наступним визначенням державного секретаря Д.Ф.Даллеса: „територія, що простягається від та включає Лівію на заході та Пакистан на сході, Туреччину на півночі та Аравійський півострів на півдні”, а також Судан та Ефіопію. Але у серпні 1958 р., коли Д.Ейзенхауер на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН під час виступу згадував лише про “Близький Схід”. Держдепартамент США пояснив, що “Близький Схід” та „Середній Схід” є взаємозамінними термінами для позначення території, що включає Єгипет, Сирію, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Ірак, Саудівську Аравію та монархії Перської затоки. А в телеграмі Держдепартаменту Посольству США в Лівані від 6 січня 1964 року зазначалось, між іншим, що визначення Середнього Сходу включає Іран, але виключає Лівію.
Недивно, що невизначеність щодо термінології спостерігається у Держдепартаменті Сполучених Штатів й сьогодні. Відповідний територіальний підрозділ Держдепартаменту називається Бюро близькосхідних справ (Bureau of Near Eastern Affairs). До сфери відповідальності Бюро відносяться Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Сирія, Йорданія, Ірак, Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман та Ємен. Одночасно широко вживається й термін „Середній Схід” .
В промові президента США Дж.Буша „Свобода в Іраку” в Вашингтоні в листопаді 2003 року проголошувалася нова зовнішньополітична програма „Близькосхідна Партнерська Ініціатива”, спрямована на демократичну перебудову гіпотетичного суперрегіону „Великий Близький Схід і Північна Африка” . Чіткі його межі не були визначені, але як країни ЄС і Японія, так і більшість арабських країн виступили за його обмеження головним чином арабськими державами і проти включення до нього Афганістану, Ірану та Пакистану.
На самміті вісімки на Сі-Айленді в штаті Джорджія в 2004 році як сам проект Дж.Буша, так і сама його назва „Великий Близький Схід”( Greater Middle East) були змінені. Підсумковий план, затверджений саммітом, перетворився на Партнерство заради прогресу і загального майбутнього з розширеним регіоном Близького Сходу й Північної Африки” (The Broader Middle East and North Africa).
Арабські дослідники критикують термін „Середній Схід”, виходячи з того, що він не стосується географічного району, а є суто політичним з точки зору його створення та використання. Він не випливає з природи регіону або його політичних, культурних, цивілізаційних та демографічних характеристик, оскільки „середній” передбачає серединність по відношенню до чогось. Термін розриває арабський світ як окрему одиницю, оскільки завжди включав неарабські держави .
Російський дослідник О.А.Колобов, критикуючи схильність США розширено тлумачити Близький Схід, протиставляв цьому використання терміну в СРСР, де Близький Схід, Середній Схід, Північна Африка були чітко фіксовані та науково осмислені радянськими істориками та економістами [18]. Проте радянський підхід теж відзначався певною невизначеністю, оскільки відповідні поняття в різний час означали не одне й те саме. Для соціалістичної країни регіональний підхід взагалі був неприроднім, адже соціалістична зовнішня політика ґрунтувалась на класовому підході. Ще у 1932 році Й. Сталін писав, що немає більше єдиного Сходу, є принаймні три категорії колоніальних та залежних країн Сходу, в залежності від чисельності пролетаріату та рівня промислового розвитку .
Тим не менше, практичні задачі розвитку відносин, передусім зовнішньоекономічних, спонукали укладачів економічного довідника „Країни Сходу” (видання 1934 р.) визначити регіон, виходячи здебільшого з географічних міркувань, а не з позиції спільності соціально-економічного устрою. У передмові зазначалось, що підбір країн для висвітлення в довіднику здійснювався відповідно до актуальних зовнішньоекономічних інтересів СРСР, які на той час були особливо чітко артикульовані стосовно „країн Червономорського басейну”, а тому до Близького Сходу було включено країни північно-східної Африки .
Український сходознавець А. Синявський у статті „УСРР та Близький Схід в світлі геополітики” розглядав геополітичні аспекти відносин між країнами Близького Сходу та Україною – економічною одиницею в складі Радянського Союзу. А.Синявський виходив з позиції, що об’єктивні передумови спонукають до розвитку відносин між Україною та Близьким Сходом; розвиток економічних зв’язків вирішував би задачу союзного значення. Автор наводить статистичну таблицю, що показує, які країни тоді сприймались в Україні як близькосхідні: Туреччина, Греція, Болгарія, Албанія, Юго-Славія, Румунія, Бессарабія, Персія, Сирія, Палестина, Єгипет .
Згідно з одним із тлумачень регіону в Радянському Союзі, Близький та Середній Схід – це район, що включає арабські країни, Іран, Туреччину, Афганістан та Пакистан. Іноді окремо використовувався термін „Середній Схід”, до якого відносили Іран, Афганістан та Пакистан . У довіднику 1990 року „Країни Близького Сходу” термін вживається для позначення регіону, що простягається від Єгипту на заході до Іраку на сході, і від Туреччини на півночі до країн Аравійського півострова .
Нині в Росії визнають, що вона „далека від того, щоб проводити активну політику в регіоні арабського світу та на Близькому Сході” . У Концепції зовнішньої політики Росії 2000 року і „Концепції національної безпеки Російської Федерації”, в затвердженій в новій редакції 10 січня 2000 року не зустрічається термін „Близький та Середній Схід”, натомість вживається „Близький Схід”, до якого, зокрема, відносяться Перська затока та Північна Африка. Щодо країн „радянського Середнього Сходу”, то в Концепції зовнішньої політики відзначається важливість подальшого розвитку відносин з Іраном, Афганістан згадується в контексті забезпечення безпеки південних кордонів Росії, а Пакистан пов’язується з Індією в контексті нерозповсюдження ядерної зброї .
З 24 вересня 2001 року в Україні Указом Президента запроваджено інститут Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході, до сфери повноважень якого входили наступні країни: Лівія Єгипет, Ізраїль, Палестинська Автономія, Ліван, Сирія, Ірак, Іран, Афганістан, Саудівська Аравія, Ємен, Йорданія, Оман, Ємен, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ.
Можна виділити наступні вихідні позиції визначення меж регіону в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України: 1) врахування специфіки міжнародних зв’язків та зовнішньополітичної орієнтації певної країни, що включається або виключається з поняття „Близький Схід”, 2) врахування економічних та політичних інтересів України в регіоні. Застосуємо цей підхід до розгляду „спірних країн” – тих, які за певних обставин включаються або виключаються з переліку близькосхідних країн. До них можна віднести Афганістан, Туреччину, Судан, країни Магрибу.
Щодо Туреччини, то на офіційному рівні ця країна не відноситься в Україні до країн Близького Сходу, оскільки Туреччина – морський сусід України, з яким у нас давня історія відносин. Відповідно, Україна дотримується інших підходів у відносинах з Туреччиною: нині Туреччина сприймається як держава – кандидат на членство в ЄС, учасник чорноморського інтеграційного процесу, країна Чорноморсько-Каспійського регіону.
Що стосується Афганістану, то він займає певне проміжне місце між декількома регіонами. За словами російського посла у цій країні М. Конаровського, Афганістан „пов’язує Середній Схід і Південну Азію – із заходу на схід, і Центрально-Азійський субрегіон з Індійским океаном – з півночі на південь” . Тобто, за різних обставин ця країна може відноситись як до Близького та Середнього Сходу, так і до Центральної чи Південної Азії. Віднесення Афганістану до регіону Південної Азії аргументується тим, що протягом 80-90-х років ХХ ст. ситуацію в Афганістані визначали сили, пов’язані з Пакистаном (який в Україні вже давно не відноситься до Середнього Сходу).
Держави північно-західної Африки (Магрибу) - Алжир, Туніс, Марокко - можна також розглядати як близькосхідні з огляду на наступні обставини:
1) належність цих країн до арабського світу,
2) у відносинах України з цими країнами важливу роль відіграє питання близькосхідного врегулювання,
3) ці країни мають особливі відносини з Європейським Союзом та НАТО, що зближує їх у міжнародно-політичному плані з Україною, яка теж розбудовує тісні зв’язки з євро-атлантичними структурами,
4) структура господарства країн Магрибу схожа на інші близькосхідні економіки,
5) транспортна доступність цих країн для України морськими шляхами.
Як вже зазначалось, А.Веселовський пропонує включати до Близького Сходу Судан та Мавританію. Зважаючи на історичні та релігійні фактори, що пов’язують Судан і Мавританію з країнами Близького Сходу, на їхню приналежність до арабо-мусульманської спільноти, а також членство Мавританії у Союзі Арабського Магрибу, видається доцільним віднесення цих країн до Близькосхідного регіону. Однак, на нашу думку, таке розширення Близькосхідного регіону потребує більшої аргументації, в тому числі й з точки зору зовнішньополітичних пріоритетів України.
Таким чином, головним критерієм тлумачення термінів „Близький Схід” та „Середній Схід” протягом минулого століття були стратегічні інтереси великих держав – Великої Британії, США та СРСР. На початку ХХ ст. використання цих назв слугувало для позначення проблемних питань оборони Індії (Середній Схід) та питань безпеки володінь Османської імперії (Близький Схід). Згодом терміни трактувалися так, як це було зручно на даний момент, і кожного разу використання цих понять потребувало додаткового уточнення їхнього змісту.
Однак, кон'юнктурне використання терміну „Близький Схід” не обов’язково було негативним явищем для зовнішньої політики певної держави. Приміром, у випадку з „доктриною Ейзенхауера”, США потребували найширшого визначення регіону для свободи дій у більшій кількості країн.
Сьогодні так само є стільки варіантів сприйняття Близького Сходу, скільки є зовнішніх політик держав у регіоні. „Близький Схід” Сполучених Штатів відрізняється від „Близького Сходу” Пакистану чи КНР. Можна стверджувати, що власне „Близький Схід” або „Середній Схід” варто сприймати не тільки як об’єктивно існуючий політико-географічний регіон, а і як інтелектуальну конструкцію, яка в певний час за певних обставин означає простір на стику Європи, Азії та Африки, де реалізується політика позарегіональної держави.
З точку зору автора, можливе достатньо широке трактування географічних меж близькосхідного регіону, адже за основу крім географічних факторів мають прийматися вся сукупність політичних, військово-політичних та економічних проблем. Без розширеного трактування меж регіону неможливо досліджувати проблему регіональної безпеки та перспектив відносин країн цього регіону з Україною.
Внаслідок вказаних факторів автором пропонується „широке” визначення Близького Сходу: всі арабські країни-члени ЛАД, Ізраїль та Іран. Разом з тим близькосхідні проблеми органічні пов’язані з ситуацією у Середземномор’ї, Південній Європі, Південній Азії (Афганістан, Пакистан) головним чином в контексті боротьби з міжнародним тероризмом. Вказана спільнота держав з геополітичної точки зору являє собою важливий компонент сучасних міжнародних відносин і світової економіки.
 
Наукові статті, Доклади » РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН » ВЕЛИКИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД » Визначення меж регіону Близького та Середнього Сходу (За матеріалами Коппель О.А.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz