НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК: СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН РОЗДІЛ V - Наукові статті, Доклади
Вівторок, 06.12.2016, 08:56
Вітаю Вас Гость | RSS

КЛУБ "МІЖНАРОДНИК"

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Наукові статті, Доклади » МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА СВІТОВА ПОЛІТИКА » ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА » НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК: СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН РОЗДІЛ V (РОЗДІЛ IV. ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІД)
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК: СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН РОЗДІЛ V
Елена_ПархомчукДата: Субота, 17.12.2011, 18:55 | Повідомлення # 1
Голова Клубу
Група: Администраторы
Повідомлень: 17
Репутація: 0
Статус: Offline
РОЗДІЛ IV. ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

О.А. Коппель д.і.наук
О.С.Пархомчук д.п.наук

Вступ
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин – це світоустрій, основи якого були закладені Версальським мирним договором 1919 року з Німеччиною, договорами з союзниками Німеччини, а також договорами, підписаними на Вашингтонській конференції (1921-1922 рр.).
Європейська частина цієї системи (інакше Версальська) в значній мірі була створена під впливом політичних та військово-стратегічних міркувань країн-переможниць. Ігнорувались інтересів як держав, що зазнали поразку, так і новоутворених країн (9 тільки в Європі). Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворення і вдосконалення і не сприяло довготерміновій стабільності.
Відмова США від участі в функціонуванні Версальської системи, ізоляція Росії і анти германська спрямованість перетворювали її в незбалансовану та не універсальну, що збільшувало потенціал майбутнього світового конфлікту.
Вашингтонська система, яка розповсюджувалась на АТР, спочатку відрізнялась дещо більшою рівновагою. Але її нестабільність обумовлювали невизначеність політичного розвитку Китаю, мілітариський зовнішньополітичний курс Японії та ізоляціонізм США.
Завершення Першої Світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовила післявоєнний перегляд основ її функціонування , в результаті чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести:
"Дискриміноване" положення переможених держав та Радянської Росії. Так, Німеччина втратила права на свої колонії, сильно обмежувалась у володінні збройними силами та пригнічувалась економічно через механізм репарацій. Дещо подібні умови були передбачені і для Туреччини та Болгарії, а Австро-Угорщина загалом припинила існування (на її теренах були утворені суверенні Австрія та Угорщина). До того ж, всі переможені держави понесли значні територіальні втрати. Прийнято з цього приводу констатувати, що переможені держави на певний час були "виключені" з ряду системотворчих елементів і перетворені виключно на об'єкти впливу Версальської підсистеми. Радянська Росія, формально не будучи переможеною, виявилася на початковому етапі також виключеною з процесу системотворення. Формальним визнанням цього факту з боку Росії вважається Рапалльський договір 1922 року. Нагадаємо, що після цього договору розпочинається широка кооперація між Німеччиною та Радянською Росією (пізніше СРСР), яка за своєю суттю була "блоком ображених", себто держав, що найбільше прагнули перегляду статус-кво системи.
Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні територіальні, політичні та економічні (в різному ступені для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної системи та формування її засад. Інші переможці (на кшталт Італії) залишились на другому плані.
Політична самоізоляція США від європейських справ. США після провалу "14 пунктів" В.Вільсона взяли курс на ізоляцію від міжнародної політики в Європі, в той же час у якості пріоритетного засобу зовнішньої політики в цьому регіоні обравши економічний чинник. План Дауеса (1920 р.), а також певною мірою план Юнга (1929р.), продемонстрували ступінь економічної залежності країн Європи від США, що стали станом на 1918 рік переважним кредитором, будучи ще до початку війни боржником європейських країн. Такий стан речей жодним чином не заважав США послідовно проводити гегемоністичну політику в рамках системи (з перемінним успіхом).
Утворення ряду нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня політика яких на більш пізніх етапах розвитку системи справила значний вплив на проходження системних кризових процесів.
Створення Ліги Націй – гегемоністичного інструменту збереження статус-кво у системі міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних функцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи.
Світ поступово перестає бути євроцентриським, міжнародна система починає перетворюватись в глобальну.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відрізнялася вкрай високим рівнем гетерогенності як внаслідок протистояння в політико-ідеологічній ( демократія і тоталітаризм), політичній, військовій, економічній сферах, так і в силу наявності декількох більш-менш незмінних протягом всього періоду її існування груп акторів, що знаходились у стані перманентного системного протистояння. Наявність широкого кола сильних "революційно" налаштованих по відношенню до системи акторів є найпершою і по суті єдиною історично підтвердженою причиною колапсу будь-якої системи у міжнародних відносинах. В таких умовах достатньо високою є імовірність виникнення системної війни, на відміну від ситуації класичного біполярного протистояння, в якому обидві сторони більше зацікавлені у збереженні статус-кво, аніж у повному його перегляді.
Для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була певна асинхроність у трансформаційних процесах в двох основних підсистемах (європейській та далекосхідній), що в свою чергу призводило до подальшої дестабілізації системи за принципом каталізації, себто системні зміни у одній з підсистем з часом викликали новий сплеск трансформацій у іншій. Втім, можна зробити обґрунтоване припущення про переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхідного регіону у системних процесах деструктивного характеру, і практичну відсутність конструктивних для системи явищ у цій підсистемі. Звісно, для повного аналізу системи варто було б також врахувати вплив інших підсистем на розглянуті вище кризові процеси, проте вони на практиці виявляються настільки незначними, що для цілей даного дослідження ними можна знехтувати.
Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип контролю, характерний для даної системи, який можна охарактеризувати як егалітарно-ієрархічний. Тоді як в рамках досліджуваної системи існувала певна ієрархія засобів та суб'єктів системного контролю, на практиці основні елементи контролю були оформлені у егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж іншого якраз і зумовила подальший крах системи.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безумовно, є одною з найбільш складних для системного аналізу. Цей факт в першу чергу пов'язаний з високим ступенем "розмитості" меж окремих етапів розвитку даної системи, швидкою трансформаційною динамікою системи та невизначеністю статусу ряду акторів по відношенню до системи та інших акторів у окремі періоди розвитку Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.
Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів існування, серед яких умовно можна виділити основні:
u становлення Версальсько-Вашингтонської системи – 1919-1922 рр.;
u відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр.;
u криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;
u криза Версальського порядку – 1933-1937рр.;
u ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі – 1938-1939 рр.

1. Фаза становлення (1919-1922рр.)
Унаслідок Першої світової війни відбулося перегрупування сил на світовій арені.
США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії США почали перетворюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили в світі.
Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком американської експансіоністської політики, спрямованої на завоювання всього світу. Імперська геополітична експансія перетворилася на основу американського державного існування у світі.
Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали:
"доктрина Монро";
вільсонівський універсалізм;
доктрина "відкритих дверей".
Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперської системи. Доктрина американської гегемонії служила ідеологічним обґрунтуванням цього експансіонізму. Це обґрунтування мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка ототожнює американський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, "доктрина Монро" – міжнародно-правовим, доктрина "відкритих дверей" – економічним компонентом.
Після Першої світової війни американський президент В.Вільсон проголосив "доктрину Монро" світовою; у ній поєдналися комерційний і територіальний експансіонізм. Доктрина "відкритих дверей" фактично стала принципом організації економіки у світі, маскувала сутність "доктрини Монро" законами світового ринку. Політика "відкритих дверей" стала ґрунтовним чинником організації світового економічного простору. Починається процес гомогенізації світу й його перетворення на єдиний геополітичний простір під гегемонією США.
Історія американської імперії після Першої світової війни, а особливо по закінченні Другої, була процесом глобалізації цієї імперії за допомогою стратегії "відкритих дверей", що призводила до завоювання світових ринків та встановлення політичної гегемонії.
В.Вільсон прийняв рішення про вступ США у Першу світову війну для захисту і закріплення зазначеної політики і створення міжнародної організації – Ліги Націй для інституціоналізації та легітимації цієї політики.
Послідовно застосовуючи політику "відкритих дверей", США збиралися розповсюдити принципи "доктрини Монро" на весь світ. Ця силова практика імперативно визначала всю зовнішню політику США у ХХ ст.
Президент В.Вільсон був переконаний, говорячи про встановлення по закінченні Першої світової війни "нового світового порядку", що повна свобода дій є природним правом США. А ще легітимнішими були б дії під прикриттям міжнародної організації, яка має знаходитися під повним контролем США.
Після Першої світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше місце у світі. З країни-боржника вони перетворилися на країну-кредитора.
США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоювалися морської могутності Великої Британії та її союзу з Японією. США були проти значного послаблення Німеччини на противагу Британії та Росії. В.Вільсон намагався здобути керівні позиції у Лізі Націй.
Велика Британія внаслідок Першої світової війни домоглася задоволення своєї головної мети, адже Німеччину – її основну суперницю – було розбито. Британці отримали колонії на Близькому Сході та в Африці. Ставши боржником США (3,7 млрд. дол.) Велика Британія водночас була кредитором інших європейських держав (4,3 млрд. дол.). Як і США, вона також була проти надмірного послаблення Німеччини, вбачаючи у ній противагу Франції та Радянській Росії. На конференції британська делегація прагнула юридично закріпити колоніальні здобутки.
Франція під час Першої світової війни зазнала значних втрат, оскільки її територія була ареною бойових дій. Із 40-мільйонного її населення загинуло 1 млн. 389 тис. чол., поранено 2,8 млн. чол. Проте Франція мала наймогутнішу армію в Європі, її війська окупували лівий берег Рейну. Вона прагнула максимального послаблення Німеччини, населення якої навіть у кордонах до 1871 р. становило 70 млн. чол. проти 40-мільйонного населення Франції. Як відзначив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо, "20 мільйонів німців є зайвими". Франція також прагнула створити на східних кордонах Німеччини блок союзних країн (Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія та ін.).
Під час світової війни помітно зросла економічна та військова могутність Японії. Її участь у війні була обмежена далекосхідним регіоном. Вона спромоглася захопити німецькі колонії в Океанії, мала намір утримати загарбану частину китайської території – Шаньдунь. До того ж вона прагнула зберегти військовий союз з Великою Британією на противагу США.
Італія вступила у першу світову війну в 1915 р. Після поразки від австро-угорської армії під Капоретто на неї мало хто зважав. Хоча після війни вона ще вважалась великою державою, але її домагання перевищували її можливості. Вона жадала максимальних територіальних надбань, використовуючи для цього суперечності між великими державами.
Німеччина зазнала поразки у війні, втративши 14 % своєї території (де мешкало 10 % її населення), всі колонії в Африці та на Близькому Сході. Німеччина намагалась використати суперечності між державами-пере­можницями для пом'якшення умов миру.
Росія вийшла з війни у 1918 р., підписавши 3 березня Берестейський мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Хоча Царська Росія воювала на стороні держав Антанти, Радянська Росія фактично опинилась у таборі країн, що програли війну. Це було пов'язано, по-перше, зі зміною політичного режиму в країні, а по-друге, з підписанням сепаратного договору з Німеччиною. Берестейській мир був грабіжницьким і ганебним, позаяк дозволяв німцям та австрійцям окупувати Україну, Білорусь, Прибалтику, Кавказ, унаслідок чого Росія втрачала 34 % населення, 54 % промисловості, зокрема 90 % видобутку вугілля тощо. З.Бжезинський порівнює Берестейський мир з Версальським мирним договором, укладеним з переможеною Німеччиною.
Г.Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка має могутність, волю, моральний та матеріальний потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних ідеалів і цінностей. У ХVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала Ришельє висунула ідею держави-нації; у ХVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії протягом 200 років; у ХІХ ст. Австрія влаштувала "європейський концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У ХХ ж ст. наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у Першу світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідченням модифікації ролі цієї країни у світі. На протязі ХХ ст. США неодноразово виступали як ідеолог нового етапу розвитку міжнародних відносин.
Велика Британія не була спроможна очолити цей процес. Могутня Британська імперія вже не могла обійтися без своєї колишньої колонії (США), яку ще років десять тому вважала за свою політичну провінцію. До того ж британці не могли запропонувати жодного курсу, спрямованого на будівництво безпечнішого миру. Британський уряд не раз запевняв, що достатньо повалити Німеччину, й усе стане на свої місця. Британці були впевнені, що їхній вплив в Європі та домінування на морях є гарантією загального миру.
В.Вільсон дотримувався іншої думки. Він вважав, що модифікація ситуації в світі у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес мають США як економічно потужна держава, не пов'язана путами таємної дипломатії, і як країна, що не має серйозних супротивників на міжнародній арені. Відтак США, на думку В.Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.
У січні 1918 р. президент США В.Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів". Це була зовнішньополітична програма Сполучених Штатів, яка передбачала:
відкриту дипломатію;
свободу торгового судноплавства;
свободу торгівлі;
скорочення озброєнь;
урегулювання колоніальних питань;
евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості самостійно визначати політику, вступити до співтовариства вільних націй;
звільнення й відбудову Бельгії;
повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;
виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;
автономію народів Австро-Угорщини;
звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;
самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;
утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;
створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.
Усі "14 пунктів" В.Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов'язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних бар'єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту – шість конкретніших пунктів, він за обов'язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).
У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. В останньому пункті своєї програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.
Виступаючи з цією програмою, В.Вільсон, по-перше, прагнув розірвати рамки "доктрини Монро" (1823р.), що заважала подальшому розвитку й процвітанню країни. Він розумів, що ситуація у світі за століття докорінно змінилася. США стали найпотужнішою країною світу.
По-друге, президент не бажав значного послаблення Німеччини. Він хотів припинити розповсюдження радикального соціалізму в Німеччині, що цілком уможливлювалося у випадку її надмірного ослаблення й приниження.
По-третє, В.Вільсон залишався вірним своїм довоєнним прагненням збереження балансу сил в Європі, хоча й критикував цю систему, пропагуючи замість дипломатії коаліцій – колективну безпеку, яка б охоплювала всі країни, які у свою чергу підтримували б і захищали систему.
По-четверте, він бажав послаблення своїх союзників після війни. Це підтверджують явно антибританський пункт про свободу морів; зняття всіх митних бар'єрів; пропозиція про значне скорочення збройних сил, що сильно б ударила по військовому потенціалу Франції.
Цією програмою В.Вільсон також відкривав перед Росією можливість увійти до світового співтовариства й посісти там гідне місце (щоправда, коли 1918 р. Росію охопила громадянська війна, позиція В.Вільсона у коментарях до "14 пунктів" виразно пожорсткішала).
Значення програми В.Вільсона полягає в тому, що вона стала першим політичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В.Вільсона, що стало великим успіхом американської дипломатії. Основою для Паризької мирної конференції був принцип націй, що базувався на праві народів на самовизначення і сформульований згідно з "14 пунктами" В.Вільсона.
Таким чином, якщо у 1890-1914 рр. факт відмови США від ізоляціоністської традиції був досить суперечливим з огляду на стриманість у засобах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до влади В.Віль­сона й особливо зі вступом Сполучених Штатів у Першу світову війну ситуація змінилася радикально. З'явився навіть спеціальний термін – вільсонізм – їм визначається відмова США від ізоляціонізму.
Вільсонізм був першою ідеологією, розробленою керівництвом великої держави не для внутрішнього, а для зовнішнього використання. Його практичним втіленням стали пакт Бріана-Келлога, вступ США у Другу світову війну, "план Маршалла", "доктрина стримування" тощо.
Позитивний наслідок "14 пунктів" В.Вільсона полягає у прийнятті цілої низки міжнародних домовленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної опіки численні народи і держави.
Для підбиття підсумків Першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 р. Вибір дати мав для Німеччини образливий характер, адже саме цього дня 1871 р. під Парижем у Версалі була проголошена Німецька імперія. Тепер до Парижа прибули представники 27 держав – учасниць війни на стороні Антанти, серед них дев'ять – активно воювали, 15 – оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, і три новозасновані країни – Польща, Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 р. – Югославія).
Одним з провідних принципів Паризької мирної конференції стало право народів на самовизначення, сформульоване згідно з "14 пунктами" В.Віль­сона. Вперше в історії США президент В.Вільсон залишив свою країну й прибув до Європи, де його зустріли як національного героя. Д.Ллойд-Джордж згодом писав: "Я вважав, що президент, який мав ідеалістичні переконання, справді дивився на себе як на місіонера, покликаного врятувати бідних європейських поганців".
Президент США В.Вільсон на цей час вже був вороже налаштований щодо участі Радянської Росії у роботі конференції: "Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу демократичних і вільних народів". Росія не була запрошена на конференцію.
До порядку денного конференції входило: підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками (до розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були допущені); створення Ліги Націй; розподіл колишніх колоній Німеччини та Туреччини між країнами-переможницями.
Представництво на Паризькій конференції було на рівні голів урядів. Мирне врегулювання подібного масштабу можна зіставити з Віденським конгресом або мирним врегулюванням після Другої світової війни.
Представництво на рівні голів урядів негативно вплинуло на роботу конференції й призвело до того, що протягом довгого часу вони не займалися державними справами. До того ж голови урядів, як правило, не схильні до компромісу. Враховуючи цей досвід, після Другої світової війни мирне врегулювання проходило на рівні міністрів закордонних справ.
Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр Великої Британії Д.Ллойд-Джордж та президент США В.Вільсон (так звана "Велика трійка"). Італію на конференції представляв прем'єр-міністр В.Е.Орландо, а Японію – прем'єр-міністр барон Макіно.
Було утворено головні органи конференції – "Рада десяти" (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії); "рада п'яти" – міністри закордонних справ цих країн; і пізніше – "Рада чотирьох" – глави урядів країн без Японії.
З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "великої четвірки". В.Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи. В.Вільсон досяг свого: вже 22 січня 1919 р. його пропозиції були ухвалені; він же очолив комісію з вироблення статуту.
Комісія діяла дуже швидко. За десять засідань було врегульовано всі спірні питання і підготований проект статуту. Конференція остаточно схвалила текст статуту.
 
Елена_ПархомчукДата: Субота, 17.12.2011, 18:56 | Повідомлення # 2
Голова Клубу
Група: Администраторы
Повідомлень: 17
Репутація: 0
Статус: Offline
25 березня 1919 р. Д.Ллойд-Джордж надіслав Ж.Клемансо і В.Вільсону "Меморандум з Фонтенбло" (повна назва "Деякі зауваження для мирної конференції до складання остаточного проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й дано критику французьких вимог. Д.Ллойд-Джордж виступав:
проти розчленування Німеччини;
проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;
проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;
за повернення Рейнської області до складу Німеччини, але у демілітаризованому стані;
за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;
за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;
за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;
за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;
за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;
за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території, населені німцями.
Репарації передбачалося розділити так: 50 % – Франції; 30 % – Великій Британії; 20 % – іншим країнам;
Питання про роззброєння. П'ять держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили, доки Німеччина і Росія не доведуть свою миролюбність. За це Франції надавалися гарантії з боку Великої Британії та США у разі повторної німецької агресії.
Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати належне союзникам; по-друге, підготувати такий мирний договір, який німецький уряд зміг би підписати із впевненням, що виконає всі зобов'язання; по-третє, врегулювання не мало містити жодних приводів до виникнення майбутніх воєн і мало стати альтернативою більшовизму.
В.Вільсон і Д.Ллойд Джордж усвідомлювали необхідність докорінної перебудови міжнародних відносин на основі їхньої демократизації.
Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир).
За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні Першої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її території передавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія поверталися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; До Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене. Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.
Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.
Німецька територія по лівому берегу Рейну та смуга завширшки 50 км по правому – оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.
Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 р. й становила 132 млрд. марок. Франція мала одержати 52 % цієї суми, Велика Британія – 22, Італія – 10, Бельгія – 8 %.
З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.
Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією – 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною – 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною – 10 серпня 1920 р.
Відповідно до Сен-Жерменського договору з Австрією колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії; Чехія, Моравія, Словаччина та Закарпатська Україна становили новоутворену державу Чехословаччину. Угодою визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.
За Тріанонським мирним договором з Угорщиною вона відмовлялася від частки території та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія скорочувалась утроє, а населення – у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.
Згідно з Нейським миром з Болгарією частина її території відходила до Югославії та Румунії.
За Севрським мирним договором з Туреччиною вона втрачала 80 % своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.
Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Британія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Великої Британії та Франції.
Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її учасників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском "ізоляціоністів" відмовився схвалити Версальський мирний договір й вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.
У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Але, враховуючи внесок президента США В.Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзначено Нобелівською премією миру.
Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативи президента США В.Вільсона. Її завдання – боротьба за мир, співпрацю й безпеку народів. Найважливіша мета – підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.
Статут передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Передбачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаючи створення об'єднаних збройних сил з контингентів країн – членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними.
Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі п'яти постійних членів (США, Велика Британія, Франція, Італія та Японія) й чотирьох тимчасових.
Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 країни. Але США, під впливом "ізоляціоністів" у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не ввійшли до складу Ліги Націй.
Відсутність низки великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 р., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.
Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склався внаслідок першої світової війни, зберегти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.
Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.
За пропозицією президента США В.Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.
Згідно з мандатною системою всі території були поділені на три групи мандатів: "A", "B", "C".
До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.
Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збереженням певного ступеня самоврядування.
Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану й фактично означали цілковиту анексію цих територій носіями мандату.
Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р., а колонії колишньої Османської імперії – на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.
Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи "А" на Ірак, Палестину й Трансйорданію та мандати групи "В" – на Танганьїку, частину Того й Камеруну.
Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" – на частину Того й Камеруну, Бельгія – мандат "В" на Руанду-Урунді.
Японія дістала мандати групи "С" на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані.
Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія.
Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.
У результаті угод Паризької мирної конференції політична карта Європи докорінно змінилась. Це створило серйозні проблеми, пов'язані з численними прикордонними суперечками, що майже відразу стали виникати у всіх частинах Старого Світу. Проблема кордонів внесла свій вагомий внесок в розпад Версальско-Вашингтонської моделі міжнародних відносин. Надзвичайно вибухонебезпечним, як показали наступні події, виявився закладений у Статут Ліги Націй принцип самовизначення націй. Зовні досить демократичний, він у той же час за певних умов здатний підірвати майже будь-яку державу і дати масу приводів для втручання у внутрішні справи більшості країн.
Вкрай жорсткі умови мирного договору з Німеччиною, породили в німецькому суспільстві найсприятливіші умови для поширення ідей реваншизму, а згодом і ревізіонізму.
Версальський договір став основою, на якій була побудована нова міжнародна система. Створена система міжнародних договорів встановила Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.
Однак у цій фіксації було багато вад, тому що сформована система міждержавних відносин не охоплювала своїм впливом багато вибухонебезпечних проблем післявоєнного світу:
- не вдавалося знайти рішень проблем, породжених розпадом Османської імперії;
- на Паризькій конференції не були вирішені численні проблеми Далекосхідного регіону;
- абсолютно неконтрольованою залишилася ситуація в Росії, де йшла громадянська війна.
Результати Паризької конференції свідчили, що у світовій політиці домінуючими ще залишаються європейські держави. Однак принципи євроцентризму поступалися все більше зростаючий могутності США та Японії.
У США були явно розчаровані підсумками Паризької мирної конференції. Відмова конгресу США ратифікувати Версальський мирний договір призвела до того, що США опинились осторонь від магістральних напрямків світової політики, і це не змогло не позначитися на ефективності нової міжнародної системи.
Завершення Паризької мирної конференції не принесло довгоочікуваної стабілізації. В багатьох країнах світу йшли громадянські війни, гострі соціальні конфлікти потрясали країни, де вже склалося демократичне суспільство. Перед новими державами, що виникли після війни, постало питання налагодження своїх внутрішніх проблем, вироблення основи для міжнародного співробітництва, нарешті, необхідно було втілити в життя положення Версальського миру: розподілити мандати на колишні німецькі колонії, виробити реальну схему вирішення репараційного питання.
У 1920—1921 р. велися інтенсивні переговори між великими державами, у ході яких вони намагалися розв'язати хоча б частину з тих проблем. Не можна назвати ці спроби особливо вдалими, але, принаймні, вони не дали можливості для виникнення нового конфлікту з приводу неврегульованих питань.
Послаблення євроцентризму призвело до ускладнення загальної картини світу. На тому етапі це проявилось в тому, що, протиріччя на Далекому Сході призвели до зіткнення трьох великих держав: Японії, США й Англії. Ситуація настільки загострилася, що стали говорити про можливий початок нової війни.
До цього, однак, не дійшло: американська дипломатія запропонувала провести міжнародну конференцію для обговорення спірних проблем.
Після Паризької мирної конференції основним завданням стало врегулювання суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. США було надано зручну можливість взяти реванш за невдачі під час Паризької конференції.
Вашингтонська конференція 1921-1922 рр.
Аналіз Версальсько-Вашингтонської системи був би неповний без характеристики засад її далекосхідної підсистеми. Якщо Версальський договір та договори з союзниками Німеччини в Європі в основному торкались європейських країн, Вашингтонська конференція в основному вирішувала проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. На роботу Вашингтонської конференції найбільший вплив справляли США та Японія – регіональні лідери того часу, але також врахованими можна вважати інтереси Британії та Франції. Ряд договорів, підписаних в рамках конференції, не тільки визначив засади Далекосхідної підсистеми, але і побічно зумовив шлях її подальшого розпаду. Втім, в цьому вони нічим не відрізнялися від Версальського мирного договору.
Для розв'язання далекосхідних проблем було скликано конференцію, яка тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав – США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. А Радянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'язання тихоокеанських й далекосхідних проблем, обмеження морських та сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни.
США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там "відкритих дверей" і рівних можливостей. Світове співтовариство не могло не зважати на позицію США, що стали могутнім кредитором, якому понад 20 країн світу заборгували 12 млрд. дол. Разом з іншими видами капіталовкладень економічна підтримка США європейським країнам становила 20 млрд. дол. У 1920 р. США, населення яких становило 6 % світового, сконцентрували 20 % видобутку золота, 50 – вугілля, 66 – нафти, 85 % – виробництва автомобілів. Зростаюча економічна могутність Сполучених Штатів вимагала поширення їхнього міжнародного політичного впливу. Проте на шляху до цього виникла низка перешкод, зокрема британська позиція.
Маючи Велику Британію за найсильнішого суперника, США у той же час мали з нею й спільні інтереси, які полягали в тому, щоб запобігти посиленню гегемонії Франції в Європі й не дати Японії затвердити своє панування на Далекому Сході. Протиріччя між США та Японією дедалі загострювалися й стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося завдати тиску на Британію й домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. й підлягав подовженню у 1921 р. (до першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер – проти США).
Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:
"Договір чотирьох держав" (Велика Британія, США, Франція та Японія), укладений 13 грудня 1921 р., стосувалася взаємних гарантій недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану (закріплення статус-кво);
"Договір п'яти держав" (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 р., забороняв будівництво військових кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т., встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3.5:3.5., закріпивши лідерство перших двох.
Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії США.
Японія теж здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від меридіана 1100 сх. д. за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії заборонялося мати бази на відстані менше як 5 тис. км. від Японії.
"Договір дев'яти держав" (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай) підписано 6 лютого 1922 р., в ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на "сфери впливу". Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.
Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли світову війну.
З завершенням Вашингтонської конференції закінчилася фаза становлення нової міжнародної системи. Виникли центри сили, яким вдалося виробити порівняно стійку систему взаємин між собою. В основному були вирішені найбільш спірні питання, пов'язані з повоєнним врегулюванням, знята напруженість у відносинах між великими державами.
Разом з тим не можна не відзначити того, що Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин була внутрішньо суперечливою, а отже, і не особливо стійкою конструкцією.
До 1922 року, таким чином, було закріплено основні засади Версальсько-Вашингтонської системи. У цих засадах закладено цілий ряд положень, що стали основою для прагнення ряду держав до перегляду принципів системи у майбутньому.
2. Відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи (1922-1929 рр.)
Протягом всього періоду відносної стабілізації зберігалося практично в незмінному вигляді те співвідношення сил акторів, що його сформовано ще до 1922 року, а саме:
Лідери: США, Британія, Франція;
Держави зі значним впливом: Італія, Японія, Польща, Чехословаччина, Китай та ін.;
Актори, штучно позбавлені значного впливу на систему: Німеччина, СРСР, Австрія тощо;
Маловпливові суб'єкти міжнародних відносин: держави Латинської Америки, більша частина азійських держав тощо.
Для держав-лідерів протягом даного періоду найбільш пріоритетною задачею стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих заходів для запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбутньому, а також для попередження переростання деструктивної по відношенню до статус-кво активності деяких держав (в першу чергу - СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, в яку виявились би втягнутими США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.
Перша мета реалізовувалась в основному через механізми міжнародно-правового характеру, а саме Лігу Націй та окремі міжнародні домовленості. До таких домовленостей, зокрема, можна віднести пакт Бріана- Келлога та інші проекти ініціатив у справі миру або роззброєння, які, втім, не досягали своєї мети . На відміну від них, друга група заходів, спрямована на направлення політики держав, зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, носила більш предметний характер. Так, вирішення Францією та Великою Британією частини проблем у відносинах з Німеччиною (репарації, пізніше – питання Саару) свідчило про намагання конструктивізувати власні стабілізаційні заходи у межах системи, для яких одверто недостатньо було діяльності Ліги Націй. На підтвердження цього факту можна згадати і "закривання" очей на деякі агресивні дії Японії у Китаї на порушення "договору дев'яти": інтервенцію 1931 року, утворення Манчжоу-Го .
Втім було б помилковим вважати такі заходи частиною політики умиротворення, адже безпосередньої військової загрози для США, Франції чи Британії такі акції з боку переважно деструктивних по відношенню до системи акторів на той момент не спостерігалось. Це є свідченням суттєвої відмінності між процесами у системі до і після 1929 року, що частково і стало причиною виділення цієї хронологічної межі фази відносної стабілізації Версальсько-Вашингтонської системи.
Таким чином, однією з важливих для розвитку системи подій можна вважати Велику депресію 1929-1933 років. Безумовно будучи глобальним явищем, вона суттєвим чином вплинула на трансформації у системі, але переважно опосередкованим чином (наприклад, зумовивши прихід Гітлера до влади). Деякі автори кінцем фази відносної стабілізації системи (звичайно ж, дещо умовно) вважають початок активних дій Німеччини на міжнародній арені, спрямованих на силовий перегляд засад системи, який припадає на ремілітаризацію Рейнської зони (березень 1936).
3. Криза Вашингтонського порядку ( 1929-1933 рр.)
Кризові явища у Вашингтонській підсистемі (ряд агресій Японії проти Китаю) почали проявлятись значно раніше, аніж у Версальській (початок 1930-х), але не мали системоруйнуючого характеру, будучи локалізованими у регіоні, який залишався у межах системи другорядним після європейського.
У роки економічної кризи, коли увагу великих держав було зосереджено на розв’язанні внутрішніх проблем, Японія розгорнула агресивні дії на Далекому Сході.
Ще у 1927 р. прем’єр-міністр Японії Танка у секретному меморандумі накреслив етапи японської агресії, яка передбачала загарбання усього Китаю, Монголії, Індокитаю, Бірми, Південно-східної Азії, Індії і окремих територій СРСР. Японія прагнула створити „Велику Азію”, де прагнула до монопольного панування.
Здійснення цього плану почалося з окупації Японією восени 1931 року південно-східних районів Китаю (Маньчжурії), яку було завершено у 1932 році за три місяці. 18 лютого 1932 року цю територію було проголошено незалежною від Китаю. Там була створена маріонеткова держава Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І. Японія уклала з ним військовий союз, що передбачав утримання там збройних сил.
Лігою Націй було направлено на місце подій комісію на чолі з лордом Літ тоном, яка засудила японську агресію і рекомендувала утриматися від визнання Маньчжоу-Го. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй. На Далекому Сході виникає вогнище війни.
4. Криза Версальського порядку ( 1933 -1937 рр.)
Криза Версальсько-Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Європі, що випереджали кризові явища в інших регіонах світу як за інтенсивністю, так і за рівнем впливу на стан системи в цілому. Цей факт підтверджує тезу про переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин .
У 1922 році в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 року до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню цих режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувалися з реаліями, що склалися у світі після війни.
У 1935 році до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936 року німецькі війська вступили в Рейнську область. Події свідчили, що протягом 1933-1935 рр. Німеччина знову і цілком переозброїлась і була готова у будь-який час до агресивних дій.
До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь у Африці. У жовтні 1935 року вона напала на Ефіопію. Навесні 1936 року ця війна завершилась. Ефіопія стала німецькою колонією. Так виникає вогнище війни у Африці.
Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав стали тими довготривалими чинниками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний конфлікт на європейському континенті.
На даному етапі спостерігається суттєва перестановка у співвідношенні сил в межах системи, в результаті чого дестабілізується (і стає абсолютно неефективною) система колективної безпеки, створена навколо Ліги Націй. В період кризи акторів можна розподілити на наступні групи за рівнем впливу на трансформації у системі:
Впливові: США, Британія, Франція, СРСР, Німеччина, Італія, Японія;
Відносно маловпливові: Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Югославія, Китай та інші подібні актори;
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->Третьорядні: держави Латинської Америки, більша частина азійських держав тощо.
Очевидним є той факт, що зростання впливовості держав з "деструктивним" потенціалом по відношенню до системи, зумовлене об'єктивними (в першу чергу - економічними та внутрішньополітичними) причинами, якраз і стало причиною кризи у системі міжнародних відносин, оскільки дозволило цим акторам більш повно реалізовувати національні інтереси, що в цілому диктували силовий (політичний та/або військовий) сценарій радикальної трансформації системи.
З табору акторів, безумовно зацікавлених у збереженні статус-кво, в цей період зникають США, що прагнуть посилити свій вплив у системі, в той же час зберігши деякі з її характеристик, тоді як Франція, Велика Британія та ряд держав Центрально-Східної та Північної Європи (як-то Польща, Югославія, Чехословаччина, Фінляндія тощо) залишаються чи не єдиними акторами, що активно захищають наявні засади системи міжнародних відносин. Цей факт, в свою чергу, призводить до ряду "зривів" у політиці консервативно налаштованих акторів через брак підтримки ззовні. В цьому феномені можна шукати причини проведення даними державами політики умиротворення, адже брак потенціалу впливу на систему зумовлював надзвичайну складність проведення іншої політики.
Зрештою, конкретними проявами кризи у системі стали такі акції (силові у широкому розумінні сили), як японська інтервенція в Китаї (1937 р.), аншлюс Австрії (березень 1938 р.) і, нарешті, Мюнхенська змова ( вересень 1938 р.). Остання є кінцем кризової фази і початком фази розпаду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб "легалізації" силових надбань до безумовної експансії безвідносно міжнародних домовленостей, а отже зробила системну війну неминучою .

5. Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі (1938-1939 рр.).
Фактично, з моменту приєднання Німеччиною Судетської області Чехословаччини, розпочалась ланцюгова реакція колапсу системи, що, як відомо, завершилась Другою Світовою війною.
Навесні 1939 року ситуація в Європі різко загострюється. Політика „умиротворення” повністю провалилась. 15 березня Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, захопила усю Чехословаччину, 21 березня зажадала від Польщі М.Гданськ (Данциг), окупувала Клайпедську область Литви. У квітні Італія захопила Албанію.
Хід розвитку міжнародних відносин наближав світ до початку Другої світової війни. Англо-франко-радянські переговори закінчились невдало.
Розстановка сил, залишаючись з системної точки зору майже ідентичною до тої, що спостерігалась протягом попередньої фази, визначала в цей період лише строки початку системної війни та конфігурації коаліцій, що братимуть в ній участь.
Цей період позначається достатньо запізнілим відходом від політики умиротворення, який фактично відбувся 1 вересня 1939 року – лише після подолання Німеччиною "межі міцності" системи (на відміну від "межі пружності", що її було подолано після Мюнхену).
Фазу розпаду, як і у випадку ряду інших систем, можна вважати такою, яка справляє найбільший вплив на подальший перебіг подій і, зокрема, на майбутнє формування нової системи, адже саме у 1939 році відбуваються два важливі системотворчі акти (не враховуючи власне початок Другої світової війни): радянсько-фінська війна і пакт Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939 р.), обидва з яких зумовили не тільки і не стільки факт участі СРСР у системній війні (це було відомо наперед), скільки його участь на більш пізньому її етапі, а відтак менш глибокий вплив СРСР на майбутній світоустрій.
Будучи однією за найбільш нестабільних систем за всю історію системності у міжнародних відносинах, Версальсько-Вашингтонська система дає широке поле для аналізу в контексті стабільності та системних трансформацій.
Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:
не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;
не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;
викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселення народів", започаткувала основи національних конфліктів.
Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою
 
Наукові статті, Доклади » МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА СВІТОВА ПОЛІТИКА » ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА » НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК: СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН РОЗДІЛ V (РОЗДІЛ IV. ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІД)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz