| Елена_Пархомчук | Дата: Субота, 17.12.2011, 20:48 | Повідомлення # 1 |
 Голова Клубу
Група: Администраторы
Повідомлень: 17
Статус: Offline
| Покровська А. В.
РЕФЕРАТ «Договір Сайкса-Піко»
План
1. Вступ. Проблема «оттоманської спадщини» на завершальних етапах Першої світової війни.
2. Підписання договору Сайкса-Піко та його основні положення.
3. Вплив договору Сайкса-Піко на подальший розвиток подій у Близькосхідному регіоні.
4. Висновок.
5. Джерела інформації.
Вступ. Проблема «оттоманської спадщини» на завершальних етапах Першої світової війни
У зв’язку із наростанням протиріч між основними учасниками міжнародних відносин початку ХХ ст., початком та розгортанням Першої світової війни, а також появою прагнення периферійних акторів до перетворення у повноцінні суб’єкти, міжнародні відносини у близькосхідному регіоні починають все сильніше впливати на стан справ в Європі та на загальносвітову ситуацію.
До початку Першої світової війни більша частина держав Близького Сходу входили до складу Османської імперії, однак кінець ХІХ відмічається тим, що Великобританія поступово встановлювала контроль над окремими частинами османських територій, реалізовуючи політику «тихої анексії». Так, ще у 1882 р. англійські війська окупували Єгипет, а 18 грудня 1915 р. міністерство закордонних справ Великобританії об’явило про відділення Єгипту від Османської імперії (у якій з 1908 р. до влади прийшли младотурки, які не надто боролись з колоніальним гнітом) та встановлення над ним британського протекторату. Така ж політика проводилась і стосовно Аравійського півострова. 29 липня 1913 р. між Великобританією та Османською імперією було підписано угоду стосовно князівств Перської затоки, згідно з яким Османська імперія визнавала англійський протекторат над ними. При цьому, успіхи британської «тихої експансії» сильно турбували Францію та Росію, які боялись залишитись осторонь при розподілі впливу на Близькому Сході [1].
Після початку Першої світової війни, у якій Османська імперія виступила на стороні Центральних держав, позиція Великобританії стала цілком зрозумілою: у випадку перемоги Антанти, що ставало найбільш ймовірним варіантом, спадщину «хворої людини» необхідно розділити. Великобританія планувала наступне: організувати арабські сили, що буде представлено як повстання підлеглих народів проти оттоманських пригноблювачів, розбити Османську імперію вщент, перекроїти карту регіону, створивши нові маріонеткові «держави» під британським контролем. Головним розробником британського плану розвалу імперії Османів був фельдмаршал лорд Гораціо Герберт Кітченер, який з 1914 р. став воєнним міністром. Саме він почав проводити політику впливу на місцевих вождів, яку після нього продовжив сер Генрі Мак-Магон. Головна ідея полягала у тому, що араби на чолі з халіфом Мекки Хусейном ібн Алі мають повстати проти османів в обмін на «незалежність». Хусейн висунув вимоги повної незалежності нової арабської держави, яка охоплюватиме весь Аравійський півострів, Месопотамію, Сирію, Палестину та частину Кілікії, тим самим гарантуючи підтримку та економічне сприяння Великобританії; необхідно також укласти військовий союз. Верховний комісар Єгипту Лорд Мак-Магон відповів на вимоги Хусейна у листі (ця переписка згодом отримала назву угоди Мак-Магона – Хусейна), запевнивши Хусейна про наміри визнання арабської держави, при цьому висловивши необхідність встановлення спеціального адміністративного статусу Святих місць. Хусейн отримав досить розмиті гарантії [2, 3].
Проти ідеї співпраці з халіфом Хусейном виступив Індійський департамент Британської імперії (який відповідав за справи в Індії, Персії, Тибеті, Месопотамії, Афганістані та східній Аравії), який зазначив, що мусульмани у цих регіонах не підтримають арабського халіфа, тому очолити державу має Абдул Азіз ібн Сауд, ворог Хусейна. Для вирішення проблеми у 1916 р. було створене Арабське бюро (очолював Девід Хогарт), ідею якого запропонував сер Марк Сайкс, молодий Торі, обраний напередодні до Палати громад, який був фахівцем у питаннях щодо Османської імперії [2].
Свої інтереси у даному питанні всіляко намагалася відстоювати Франція, яка зазначала про історичну приналежність до Франції Сирії та Лівану. Зважаючи на можливе невдоволення як з боку Франції, так і з боку Хусейна, Мак-Магон у своїй переписці з ним зазначив про необхідність відмовитись від претензій на частину Сирії на захід від районів Дамаску, Хомса, Хами та Алеппо, тобто прибережних районів Палестини, Лівану та Сирії – територій, яких вимагала Франція. Хусейн виступив проти французької присутності в Аравії та вимагав Бейрут та Алеппо. У зв’язку з цим Англії необхідно було провести переговори з французами для досягнення компромісу. Міністерство закордонних справ Великобританії запросили Францію до Лондону, де і було розроблено та підписано договір Сайкса-Піко [2, 4].
Підписання договору Сайкса-Піко та його основні положення
Делегатом, який представляв французьку сторону у Лондоні був Франсуа Жорж Піко. Він походив з колоніальної сім’ї та представляв позицію Франції, яка полягала у тому, що Сирія та Палестина були французькою власністю в силу історичних, економічних та культурних причин. Франція повинна прямо контролювати прибережні регіони, здійснювати непрямий контроль над рештою Сирії та над територіями на схід, до Мосула.
Переговори розпочались ще 23 листопада 1915 р., британську делегацію очолював сер Артур Ніколсон, заступник міністра закордонних справ, однак згодом її очолив Марк Сайкс (погляди якого були досить профранцузькі) – людина, наближена до Герберта Кітченера. Упродовж переговорів сторони мали суперечливі думки щодо одне одного. Так, Британія побоювалась, що Піко не погодиться на компроміс реалізовувати свій вплив лише на частині Сирії, французька сторона боялася, що їй взагалі не буде дозволено здійснювати будь-який вплив ні в Сирії, ні навіть на прибережній частині Лівану. Однак, як виявилось потім, і Сайкс, і Піко отримали одне від одного те, що хотіли [4].
Майже щоденні зустрічі двох дипломатів сприяли значному прогресу. Головним невирішеним питанням залишалася проблема Мосулу: Британія хотіла, щоб він був включений до французької зони впливу, щоб між британською та російською зоною (яка також передбачалася, оскільки Росія була союзником Британії та Франції по Антанті та підписала з ними 10 квітня 1915 р. договір про передачу Росії проток та утворення в Аравії незалежної держави) знаходилось буферне утворення, але Франція висловлювала застереження з цього приводу.
4 січня 1916 р. Сайкс та Піко розробили проект меморандуму договору, а також карту з розмежуванням кордонів зон впливу (Рис. 1). Як тільки британський та французький уряди прийняли умови договору, Сайкс та Піко відправились до Петрограду, де договір був представлений царському уряду (російська сторона була представлена міністром закордонних справ Російської імперії Дмитрієм Сазоновим). Після деяких незначних змін російська сторона прийняла умови договору.
9 травня 1916 р. французький посол у Лондоні Пол Кембон надіслав міністру закордонних справ Великобританії серу Едварду Грею остаточний проект меморандуму. У супровідному листі він зазначав про надання гарантій щодо економічних поступок Великобританії у зоні французького впливу [5].
Договір був остаточно підписаний 16 травня 1916 р. та складався з 12 статей. Розглянемо більш детально його основні положення.
За умовами підписаного договору Франція та Британія зобов’язуються визнати та захищати незалежну Арабську державу (держави; заштрихована частина), при цьому французька зона впливу включає Східну Сирію та Центральний Курдистан (зона А), британська – територію за Йорданом, Південний Курдистан та Південну Месопотамію (зона Б). Зона прямого впливу Великобританії (червона зона) включає Центральну та частину Південної Месопотамії, палестинські порти Хайфа та Акка; Британія зобов’язується не вступати у переговори про передачу Кіпру будь-якій третій силі без згоди французького уряду . Зона прямого французького впливу (синя зона) охоплює Західну Сирію, Ліван, Кілікію та Південно-Східну Анатолію. Росія повинна отримати контроль над Протоками (Босфор і Дарданелли) разом з Константинополем (Стамбулом), Південно-Західну Вірменію, частину Південного Курдистану (жовта зона). Палестина (без анклаву вказаних портів) переходить під міжнародне управління, яке необхідно узгодити з Росією та іншими союзниками, а також з халіфом Мекки (коричнева зона) [1, 6].
Александретта залишається вільним портом у зв’язку з необхідністю цього для британської торгівлі; Британія має право вільного транзиту товарів через Александретту та залізничним шляхом через зону французького непрямого впливу, з відсутністю будь-якої дискримінації британських товарів. Хайфа залишається вільним портом, як того потребує французька торгівля; транзит французьких товарів через Хайфу та Британську залізницю у коричневій зоні повинен бути вільним.
Великобританія має право будувати, управляти та бути єдиним власником залізниці, що сполучає Хайфу із зоною непрямого британського впливу (зона Б) та має безстрокове право перевозити війська по такій лінії у будь-який час. Такі заходи спрямовані на полегшення сполучення між Багдадом та Хайфою; французький уряд повинен мати на увазі, що у разі виникнення питань ця лінія може проходити через деякі інші території.
Французький уряд не повинен вести будь-які переговори стосовно передачі своїх повноважень у синій зоні будь-якій третій силі, за виключенням Арабської держави чи конфедерації арабських держав, без попередньої згоди королівського уряду, який, у свою чергу, зобов’язується не чинити так у своїй червоній зоні. Франція та Великобританія зобов’язуються не захоплювати та не сприяти захопленню третьою стороною територій на Аравійському півострові, а також не дозволяти встановлення військово-морських баз третьої сторони на східному узбережжі чи островах Червоного моря. Це, однак, не є перешкодою для коригування кордону Адена, що може бути необхідним у зв’язку з нещодавньою турецькою агресією. Франція та Великобританія повинні продовжувати переговори з арабами стосовно кордонів арабських держав [6].
Після того, як про угоду Сайкса-Піко стало відомо Італії, вона почала вимагати своєї частки володінь у Близькосхідному регіоні (що було їй обіцяно, коли вона перейшла на бік Антанти у Першій світовій війні у 1915 р.); за угодою у Сен-Жан де Мар’єні у серпні 1917 р. їх була виділена «зелена зона» (Південно-Західна Анатолія) та зона впливу С (частина Західної і Центральної Анатолії). При цьому, Великобританією було зроблено застереження про те, що приєднання Італії до договору Сайкса-Піко повинно бути ратифіковано Росією [1].
Передбачалося, що договір Сайкса-Піко буде цілком таємним. Підписуючи його, Великобританія не переставала обіцяти Хусейну створення незалежної держави, надаючи йому зброю та фінансову допомогу та фактично дезінформуючи його. Можливо, цей договір не набув би такого розголосу та не спричинив би обурення, залишаючись таємним, якби не революції та повалення царського режиму в Росії. У квітні 1917 р. Тимчасовий уряд Росії видав декларацію про відмову від політики завоювання та анексій, що проводилась імперією. Після другої російської революції у жовтні 1917 р., коли до влади прийшли більшовики, було скасовано усі царські претензії на Стамбул та Босфор і Дарданелли. У листопаді 1917 р. було видано Декрет про мир. Також було опубліковано повний текст договору Сайкса-Піко, разом з усіма секретними договорами царської Росії [5].
Фактично, це завадило реалізації положень угоди щодо розділу Османської імперії, спричинило певні ускладнення у реалізації імперіалістичної політики Великобританії та Франції та підлило масло у вогонь арабського повстання. Однак, оскільки Великобританія та Франція, незважаючи ні на що, вийшли переможницями у війні, ситуація у подальшому склалася на їхню користь.
Вплив договору Сайкса-Піко на подальший розвиток подій у Близькосхідному регіоні
Уклавши договір Сайкса-Піко, спрямований на задоволення її імперіалістських прагнень, Британія фактично порушила своє зобов’язання про створення незалежної арабської держави, зафіксоване в угоді Мак-Магона – Хусейна. Хоча у договорі і зазначалося про те, що Франція та Великобританія готові визнати та захистити незалежну Арабську державу чи конфедерацію держав, насправді така готовність не була підкріплена реальними діями.
Це можна пояснити не лиже жорсткістю позиції самої Великобританії, а невизначеністю арабської сторони. Так, отримуючи допомогу від Великобританії, халіф Хусейн не міг визначитись щодо організації антиосманського повстання. Однак, згодом османський уряд відмовився визнати Хусейна спадковим правителем Хіджаза і почав підготовку військової експедиції з метою його скинення. У цих умовах Хусейну нічого не залишалося, як закликати арабів до всезагального повстання. Воно розпочалося 5 червня 1916 р. і вилилося в широкі партизанські дії арабів. До середини 1917 р. арабські партизани очистили все узбережжя Червоного моря і перенесли бойові дії на території за Йорданом, погрожуючи тилу турецьких військ, які стримували натиск британських військ в Палестині.
Почавши повстання, Хусейн прагнув максимально прискорити реалізацію своїх великодержавних планів. 27 червня 1916 р. він виступає з маніфестом до мусульман, в якому викладає програму створення арабської держави. 2 листопада в Мецці він проголошується королем арабської нації. Великобританія і Франція різко виступили проти таких дій, однак визнали королем Хиджаза і запропонували відкласти вирішення спірних питань на післявоєнний період.
Декларація Бальфура (офіційний лист МЗС Великобританії Артура Бальфура до лорда Уолтера Родшильда про передачу Сіоністської федерації Великобританії та створення єврейського національного вогнища в Палестині [3]) та вже згадана публікація договору Сайкса-Піко спричинили хвилю обурення не лише у Хусейна та його оточення, а й в усьому арабському національно-визвольному русі. Командувач арабської партизанською армією емір Фейсал починає переговори про сепаратний мир, прагнучи отримати від османського уряду принципову згоду з Дамаським протоколом 1915 р. про гарантію Великобританією створення незалежної арабської держави в її «природних кордонах». Однак младотурки відмовилися його визнати, хоча Османська імперія вже перебувала на межі краху. Лише у вересні 1918 р. вони відновили з арабськими представниками переговори про сепаратний мир на основі протоколу, але було вже надто пізно, тому що перемога Антанти була беззаперечною.
У подальшому Антанта висловлює пропозиції про створення арабської держави без включення до її складу Палестини. Хусей не погоджується на такі умови та вимагає підтвердження угоди Мак-Магона-Хусейна, однак англійська сторона вже не розглядає активну арабську участь у поділі спадщини османів [1].
19 вересня 1918 британські війська перейшли в рішучий наступ, а 30 жовтня 1918 р. в Лемносі на борту лінкора «Агамемнон» було підписано перемир'я, умови якого, по суті, означали кінець існування Оттоманської імперії.
Великобританія намагалася консолідувати у подальшому свої позиції та, зокрема, поширити свій вплив на території Сирії, відбивши її у Франції. У 1919 р. Ллойд Джордж зазначав, що оскільки емір Фейсал відіграв важливу роль у визволенні Сирії від османського гніту, Англія повинна вшанувати свого арабського союзника, який при цьому виступав проти Франції. Такою була тактика Великобританії на Паризькій мирній конференції, що розпочалася 18 січня 1919 р. При цьому, сам Фейсал як фактичний глава нової арабської держави опинився у складному становищі: з одного боку розгортання національно-визвольного руху вимагало рішучих дій для встановлення незалежності, з іншого – Фейсал перебував під тиском держав-переможниць. Британія починає де-факто контролювати сирійські території.
Однак, подальша окупація виявилась економічно та політично невигідною для Британії, тому Лондон врешті-решт відмовився від претензій на Сирію та залишив її Фейсалу та французам. У січні 1920 р. Фейсал уклав секретну угоду з колишнім прем’єр-міністром Франції Доржом Клемансо про формальну незалежність Сирії під французьким протекторатом (це, як виявилось, тривало не довго – у липні 1920 р. Франція жорстоко встановила повний контроль над Сирією, зробивши її своєю підмандатною територією; Фейсала відіслали з Сирії, під контролем Великобританії його було проголошено королем Іраку).
Остаточно ситуація була вирішена на початку 1920 р. під час засідання Вищої ради Антанти в Сан-Ремо (квітень 1920 р.) та в умовах Севрського мирного договору (10 серпня 1920 р.) з Османською імперією. Зокрема, передбачалося, що: Сирія, включаючи Ліван, та Кілікія підходили до Франції, передбачалося, що вони стануть незалежними (як мандати групи «А», про що було вказано у Статуті Ліги Націй); Месопотамія (Ірак) та Палестина, включаючи Трансйорданію, а також протекторат над Аравією (Хіджаз) передбачалися за Великобританією; Великобританії також забезпечувався вплив на Єгипет, Кіпр та узбережжя Перської затоки; Італія отримала контроль над Родосом та Додеканесом та Адалію, як сферу впливу [2]. Остаточно була сформована мандатна система, чим і завершився розподіл «оттоманської спадщини».
Все це зводилось до одного підсумку – до розширення колоніальної експансії та зростання британської та французької колоніальних імперій за рахунок арабських провінцій Османської імперії, що у подальшому стало причиною наростання у цих регіонах національно-визвольних настроїв, рухів та нових конфліктів.
Висновок
Розглянувши договір Сайкса-Піко як один з важливих документів міжнародних відносин початку ХХ століття можна зробити висновок, що він був ні чим іншим, як черговою спробою головних тогочасних імперіалістів розподілити світ на сфери впливу, на цей раз у Близькосхідному регіоні. По своїй суті, це був відкритий «дерибан» територій, що мали залишилися після розпаду Османської імперії між союзниками по Антанті – Великобританією, Францією та Російською імперією.
Що стосується перших двох, то вони переважно вирішили оптимальне розмежування сфер впливу, хоча і існували певні суперечності. По суті, саме Великобританія розпочала активну боротьбу за території на Близькому Сході. Оскільки політика зовсім не співвідноситься з мораллю, то у певній мірі виправданим можна назвати метод обману, підступу і переконливих обіцянок по відношенню до арабських народів, який використовувала задля досягнення своєї мети. Франція та Росія до процесів поділу «спадщини» підключилися згодом, оскільки не в їхніх інтересах було посилення британської гегемонії. Щодо Російської імперії, то тут очевидним є те, що у зв’язку із внутрішніми історичними процесами у кінцевому результаті їй не вдалося отримати вигоди, передбаченої договором Сайкса-Піко. Більшовицька революція не лише не сприяла отриманню Росією нових сфер впливу, а негативно позначилась на сприйнятті самого договору, який мав залишатися цілком таємним (яскравий приклад того, що рано чи пізно все таємне-таки стає явним).
По завершенню Першої світової війни положення договору були модифіковані; більша їх частина лягла в основу нового порядку – мандатної системи Ліги Націй. Однак суть такої системи не надто змінилася у порівнянні із колишньою системою колоніалізму: арабські народи, що прагнули незалежності і були готові до створення власних держав залишились підконтрольними основним світовим силам (хоча нібито і передбачалася їх майбутня незалежність). Це стало причиною наростання суперечностей та негативних настроїв у регіоні, наслідки чого ми можемо спостерігати і зараз (Палестина, напевно, найпереконливіший приклад).
Джерела інформації
1. Cистемная история международных отношений в четырех томах. 1918-2003. События и документы/ Под ред. А.Д. Богатурова. Том первый.
События. 1945-2003 – М.: Московский рабочий, 2000. – 520 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.obraforum.ru/lib/book1/
2. Muriel Mirak-Weissbach. Shades of Sykes-Picot Accord Are Cast Over Southwest Asia [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.larouchepub.com/eiw....kes.pdf
3. Вільна енциклопедія Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org
4. David Fromkin. A Peace To End All Peace: The Fall of the Ottoman Empire and the Creation of the Modern Middle East [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://depositfiles.com/files/fw5ksissm
5. Morad Shirin.The Sykes-Picot agreement and the roots of imperialist domination of the Middle East [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.marxist.com/sykes-picot-agreement-imperialism170506.htm
6. Text of the Sykes-Picot Agreement [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikisource.org/wiki/The_Sykes-Picot_Agreement
|
| |
| |
