Самостійна робота на тему: «Німеччина на світовому ринку озброєнь».
Вступ. У змаганні за світове чи регіональне лідерство для кожної держави обов’язковим стає вибудовування власної системи самозахисту, для чого вона насамперед має розробити або придбати матеріальну основу її створення – озброєння. Однак нерівність економічних, технологічних та соціально-інтелектуальних потужностей країн саме й визначає їхні можливості щодо виробництва й трансферів зброї. Як результат, спроможність і потреби одних у створенні різноманітних зразків озброєнь зустрічаються з бажанням інших їх отримати. Більше того, часто виробники зброї продукують свій товар у надмірній кількості, що й змушує правлячі уряди його реалізувати. Так установлюється причинно-наслідковий зв’язок між виробництвом зброї, її трансферами та взаєминами в системі міжнародних відносин. Сучасний світовий ринок озброєнь, на відміну від попереднього десятиріччя, характеризується не стратегічною, а переважно комерційною конкуренцією. Політичні чинники, які домінували у сфері торгівлі зброєю у 70–80-ті або навіть 90-ті роки минулого століття, поступаються місцем ринковим, змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний експорт (імпорт) передусім великих систем ОВТ. Як наслідок, усі експортери розподіляються за рівнями ієрархії: 1) до першого рівня належать держави, спроможні до самостійних розробок та інновацій у військовому виробництві, впровадження новітніх технологій, а також до тиражування й трансферів складних систем ОВТ. Такі держави здатні забезпечити собі позицію лідера на ринку, послуговуючись власною науково-дослідною та виробничою інфраструктурами (США, Росія, Китай); 2) до другого – держави, котрі виробляють озброєння за новітніми або наближеними до них технологіями, однак, на відміну від країн попередньої групи, мають значно нижчі національні потреби в озброєннях та є обмеженими у власних можливостях щодо утримання потужного оборонно-промислового комплексу (Франція, Німеччина, Велика Британія); 3) третій – охоплює держави, які мають військове виробництво посереднього рівня, що через економічні або політичні обмеження й проблеми належно не розвивається – не має істотних технологічних проривів (як, наприклад, в Україні, ПАР, Бразилії, Північній Кореї та ін.). Воєнно-технічна складова німецького комплексу Обсяг експорту озброєнь Німеччини у 2005-2010 роках був удвічі більшим, ніж у 2000-2004 роках. В останньому п'ятиріччі її поставки збільшились на 71% і складалися з броньованих машин і кораблів. Значна їх частина виконувалася за рахунок запасів військової техніки: на експорт було поставлено 1 116 броньованих машин, що були в експлуатації, і 636 нових. Згідно даних, опублікованих стокгольмським Міжнародним інститутом дослідження миру (SIPRI), доля німецької зброї на світовому ринку зброї досягла 12 %, таким чином Німеччина зайняла третє місце у світі по експорту озброєнь і шосте місце – по воєнний розходам. У Німеччині функціонує кілька фірм, котрі справедливо вважаються лідерами у виробництві певного виду озброєння: Krauss-Maffei Wegmann будує і продає танки, ThyssenKrupp постачає цілому світу фрегати, корвети та субмарини, EADS збирає бойові літаки, концерн Rheinmetall продукує амуніцію, Diehl займається виробництвом військової електроніки, а Heckler & Koch виробляє автомати та гвинтівки. Щонайменше 30 німецьких компаній виробляють електрошокове обладнання. Незважаючи на запроваджені 1997 року обмеження на експорт таких виробів, багато компаній пропонують їх у своїх Інтернет-каталогах як так звану безпекову пропозицію. Однак цим прейскурант товарів німецьких збройових компаній не закінчується: вони висувають на ринок чималий спектр товарів військового, оборонного та поліційного вжитку, котрі варіюються від так званого стримувального обладнання, «несмертельних» сльозогінного газу й оглушувальних гранат до систем зв’язку й спостереження та стрілецької зброї. Наприклад, збройові технології, розроблені вже згадуваним «Heckler & Koch», потрапляють до Сьєрра-Леоне, Ірану, Саудівської Аравії. Хоча ще Актом контролю над військовими озброєннями (Kriegswaffenkontrollgesetz) 1961 року на експорт більшості військових систем та їхніх компонентів, а також танків, артилерійських гармат та напівавтоматичної стрілецької зброї накладалися суворі обмеження, що варіювалися лише шляхом видачі відповідних експортних ліцензій німецького уряду. Іншим документом – Актом про міжнародні платежі й торгівлю (AuЯenwirtschaftsgesetz) 1961 року було запроваджено обмеження на експорт технологій «подвійного призначення», а також ядерних, хімічних і біологічних військових компонентів. На проведення таких оборудок також потрібна ліцензія, видана німецьким урядом. Однак уже під час війни в Перській затоці німецьке законодавство дещо змінили на користь продажу за кордон технологій «подвійного призначення», які одразу ж отримали Ірак і Лівія. Сьогодні ж німецькі компанії взагалі послуговуються не надто обтяжливими правилами регулювання експорту в межах ЄС.
Міжнародні поставки озброєнь За даними стокгольмського Міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI) основна маса німецьких поставок експортується в такі країни, як: Туреччина, Ізраїль, Саудівська Аравія, Лівія, Сирія, Пакистан, Ірак, Іран, Афганістан, Греція та ПАР. Німеччина, по всій видимості, стала найбільшим постачальником озброєнь на Близькому Сході, незважаючи на суворий контроль над експортом, що гальмував продажу німецької зброї в минулому. Нещодавні події на Близькому Сході і в Північній Африці показали, що амбіції німців не дозволяють їм залишатися осторонь від війн і конфліктів, що відбуваються в Іраку, Афганістані, Судані та Лівії. Частини бундесверу неодноразово брали участь у військових операціях НАТО, а німецькі поставки зброї не обійшли стороною жодну впливову країну регіону. Німеччина виявилася також замішаної в двох неприємних інцидентах, пов'язаних з поставками іранського озброєння ісламістам. За дивним збігом обставин, саме Німеччина поставила найбільшу партію зброї до Лівії незадовго до початку драматичних подій, які втягнули країну у вир громадянської війни. До цього часу практично всі санкції ООН, накладені на режим Муаммара Каддафі раніше, були зняті. У 2004 році німецький канцлер Герхард Шредер вперше відвідав Лівію. Тоді були підписані важливі угоди про економічне співробітництво між двома країнами. У період з 2005 по 2010 роки були укладені великі контракти на поставки військової техніки. Протягом останніх 5 років у Лівії поставлялися вертольоти, військові джипи, засоби зв'язку, радари. За даними німецьких ЗМІ, за ці роки Німеччина поставила лівійському уряду озброєнь на 83,5 млрд. євро. Каддафі поспішав з переозброєнням своєї армії, яка відставала майже на два десятиліття, тому що введені раніше санкції привели до заморожування поставок. Протягом останніх 10 років Німеччина поставляла озброєння в багато країн Близького Сходу, які були охоплені війнами і міжусобицями. Німецька зброя абсолютно легально і без особливих проблем потрапляла в кризові регіони планети, наприклад, у Пакистан. Найбільш відомим постачальником озброєння є фірма «Heckler & Koch» - один з п'яти найбільших у світі виробників стрілецької зброї. Фірма щорічно отримує багатомільйонні прибутки від контрактів на продаж пістолетів і гвинтівок по всьому світу. Зброя, вироблене в Німеччині, застосовується, принаймні, в сорока «гарячих» точках планети. Серед країн-імпортерів німецького військового спорядження, втягнутих в регіональні війни, слід зазначити Ізраїль, Сирію, Пакистан, Ірак і Афганістан. За даними ЗМІ, озброєння, вироблене в Німеччині, нерідко потрапляла в руки екстремістів. Так, на озброєнні у «талібів» в Афганістані виявилися німецькі автомати і штурмові гвинтівки R-93 і G3. Втім, ніхто не може дати чіткого пояснення, як німецьке стрілецька зброя виявилася у бойовиків. Не виключено, що частина гвинтівок потрапила до Пакистану і Афганістану через Туреччину, яка отримала значну партію застарілих G3 в кінці 1980-х роках. Німеччина виявилася також замішаної в двох неприємних інцидентів, пов'язаних з поставками іранського озброєння ісламістам. Кораблі, що використовувалися для контрабанди зброї до Лівану і Сектор Газа, в обох випадках належали Німеччині. Рано чи пізно будь-яка зброя, що потрапило до екстремістів, може бути використано проти німецьких громадян за кордоном або всередині країни. Перший інцидент стався в жовтні 2009 року у водах Червоного моря. Американський військовий конвой зупинив суховантаж «Hansa India», що прямував до берегів Сирії. У декларації зазначалося, що на кораблі знаходяться запаси продовольства. Проте в результаті перевірки на судні виявилася величезна партія зброї, призначеної для ліванської «Хезболли». Тоді американці конфіскували патрони для автоматів Калашникова та вихідні матеріали, призначені для виготовлення ракет. Другий інцидент мав місце 15 березня 2011 року, коли ізраїльські військові зупинили судно «Вікторія» ліберійським прапором і під конвоєм супроводили його в порт Ашдод. Виявилося, що на кораблі перебувала величезна партія ракет і мінометних снарядів, призначених для ХАМАС. Озброєння іранського виробництва перевозилося знову-таки на німецькому судні. Варто зазначити, що Німеччина неодноразово піддавалася критиці з боку США та країн Євросоюзу за зневажливе ставлення до конвенцій, пов'язаних з військовими постачаннями. Усередині країни проти неконтрольованого збройового експорту виступають «зелені». Після появи в пресі інформації про обсяги поставок Лівії німецький уряд заявив: що у 2009 році були відхилені поставки зброї на 24,4 млн. євро, що є «ознакою акуратної і диференційованої політики у сфері експорту озброєнь». Проте це твердження є «поганий жартом», оскільки фактично уряд відхилив лише 2% запитів з близькосхідного регіону, а у випадку з Лівією - 0,1%. Так чи інакше, Німеччини слід було б проводити більш обережну політику в питаннях експорту озброєння. Рано чи пізно будь-яка зброя, що потрапило до екстремістів, може бути використано проти німецьких громадян за кордоном або всередині країни. Німеччина поставляє 200 танків Leopard 2A7+, який являється основним бойовим танком, побудованим машинобудівною компанією Munich's Krauss-Maffei Wegmann and Rheinmetall, в Саудівську Аравію. На даний час Ізраїль і Німеччина спільно розробляють ракету Pilum класу повітря-земля, яка буде встановлена на винищувачі Eurofighter, які в майбутньому будуть продані в Саудівську Аравію і інші країни. Необхідно відмітити, що після закінчення Другої світової війни в 1945 році, питання продажі зброї стало особливо чуттєвим у відроджу вальні Німеччині. Такі продажі були строго обмежені у відповідності з Конституцією, що поставило німецьких виробників у невигідне становище відносно США, а також британських і європейських виробників озброєнь. Проте, в останні роки, коли розходи на оборону в Європі знижувались, а збройний експорт ставав особливо важливим, Німеччина зняла частину цих обмежень. На сьогоднішній день 70% продукції німецьких оборонних підприємств продається за кордон. Дані, які були опубліковані німецьким урядом на початку 2011 року свідчать про те, що Саудівська Аравія, одна із самих активних покупців зброї у світі і входить в число самих крупних замовників німецької воєнної продукції. Угоди по експорту ракетних частин, кулеметів, боєприпасів та артилерійських снарядів в Ер-Ріяд затверджувалися навіть в ті роки, коли на чолі Німеччини перебував коаліційний уряд з лівоцентристською Соціал-демократичною партією та Партією зелених у 1988-2005 роки. Однак угода з продажу танків Leopard була розголошена тільки в липні - через місяць після того, як вона була затверджена урядом Ангелу Меркель. Контракт лише за одними "Леопарда" коштує приблизно 2,85 мільярда доларів. Це близько однієї п'ятої вартості всього світового експорту зброї Німеччини за 2010 рік, з яких продажу Саудівської Аравії склали 167,9 мільйона доларів. Операція з продажу танків, що змінила політику експорту озброєнь і зовнішню політику, викликала великі політичні суперечки й етичне невдоволення в Німеччині. Вона підняла питання про те, наскільки економічні інтереси беруть гору над питаннями про права людини, особливо після того, як монархічна Саудівська Аравія спробувала задушити демократичні повстання в арабському світі. Початок воєнно-технічного німецько-ізраїльського співробітництва відомий ще з 1955 року, коли ФРН поставила Ізраїлю два сторожових катера берегової охорони, хоча фактично на той час Німеччині було заборонено виготовляти та закупляти зброю. З того часу ці відносини носили таємний характер, навіть після встановлення дипломатичних відносин в 1965 році. До теперішнього часу жоден з німецьких урядів не захотів розкрити масштаби і значення військово-технічного співробітництва з Ізраїлем, аналогічної позиції дотримувалась і ізраїльська сторона. Велика частина наявної інформації стала відома після політичних скандалів 1988-1994 років, пов'язаних з сумнівною практикою придбання ізраїльських технологій німецьким урядом, а також з поставками до Ізраїлю військового майна Національної народної армії колишньої НДР. Навесні 2002 року громадськості Німеччини знову нагадали про особливі відносини з Ізраїлем. Під час нової ескалації палестино-ізраїльського конфлікту, супроводжувалася зайняття ізраїльською армією районів Палестинської автономії, засобів масової інформації повідомили про припинення поставок компонентів озброєнь до Ізраїлю, включаючи важливі запчастини для нового танка Merkava 4. У той час як ізраїльська сторона взагалі уникає публікації відомостей про експорт озброєнь і продукції ізраїльської військової промисловості, німецький уряд надає обмежену інформацію про стан збройового бізнесу з Ізраїлем у щорічній доповіді про експорт озброєнь, який публікується з 1999 року. Як свідчать щорічні доповіді німецького уряду, експорт до Ізраїлю великих і дорогих систем зброї є рідкісним винятком із правил. У 90-тих роках були здійсненні лише поставки до Ізраїлю майна армії колишньої НДР і трьох підводних човнів класу Dolphin. На сьогодні єдина невиконана угода з експорту системи озброєння придбання ізраїльською компанією Elbit Systems 17 тренажерів Snonit легкого навчального літака Grob 120 A в рамках ініціативи по приватному фінансуванні, яка була виявлена Міністерством оборони Ізраїлю. В даний час ведуться переговори про нові експортні операції. У березні 2002 року ізраїльська компанія Israel Military Industries (IMI) підписала попередній контракт з турецьким урядом на модернізацію турецьких танків М-60 під стандарти ізраїльського Sabra M-60 Mk.3. На першому етапі будуть переобладнані 170 танків, частково на них будуть встановлені двигуни MTU і трансмісії Renk24. Остання область двостороннього військово-технічного співробітництва охоплює широкий спектр операцій, пов'язаних з передачею озброєнь і їх компонентів. В цілому для них характерні ті ж особливості, що і для експорту систем зброї цілком (правда, в меншому масштабі). Як багато інших держав, і Німеччина, і Ізраїль все частіше воліють удосконалювати наявні у них системи за допомогою інтегрування сучасних компонентів і технологій (наприклад, електроніки та інформаційних технологій). Однак для пояснення причин переважання угод по передачі вузлів і компонентів у двосторонніх відносинах необхідно згадати три інших фактори: • Ізраїль вважає, що імпорт готових укомплектованих систем зброї послаблює його промислову базу і, відповідно, оборонний потенціал; • імпорт таких систем зброї означає витрати у твердій валюті, недолік якої відчуває Ізраїль; • для уряду Німеччини обмеження експортних угод передачею ключових компонентів зменшує політичні ризики, зумовлені можливістю публічних дебатів з питань експорту озброєнь. Проте, було б неправильно стверджувати, що ця форма співпраці не створює проблем для Німеччини. Відомо, що Ізраїль реекспортує вищезгадані вузли і компоненти в держави, на здійснення в які поставок такого роду безпосередньо німецькі компанії не отримали б ліцензію, - Китай, Шрі-Ланка, Туреччина та ін. Це означає, що уряд ФРН найчастіше виявляється в делікатній ситуації, йому доводиться ретельно зважувати ризики, пов'язані з можливістю відмови від реекспортної угоди Ізраїлю або суворим контролем над тим, хто є кінцевим одержувачем бойової техніки: коли якийсь контракт на постачання в Ізраїль буде розірваний, двостороннім відносинам буде завдано серйозної шкоди. Крім того, не можна виключити, що в цьому випадку Ізраїль також відмовився б від поставок компонентів в Німеччину.
Співпраця Німеччини з ООН в сфері контролю над озброєннями Німеччина і на двосторонньому рівні і в рамках Організації Об’єднаних Націй, Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ) і інших багатосторонніх організацій приймає участь в широкому спектрі дій по роззброєнню і контролю над озброєннями, які проводяться під керівництвом ООН. Вона ратифікувала Конвенцію про заборону чи обмеження застосування конкретних видів звичайного озброєння, які вважаються як такі, що завдають надмірних ушкоджень або мають не вибіркову дію. Конвенція, що охоплює п’ять протоколів спрямована на захист цивільних осіб від впливу зброї, яка використовується у збройного конфлікті. Німеччина рішуче підтримала Оттавську конвенцію про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знешкодження і без зволікання приєдналася до неї. Німеччина вносить активний розвиток у реалізацію Програми дій Організації Об'єднаних Націй по стрілецькій зброї і легких озброєннях, головний упор якої спрямований на сферу звичайних боєприпасів і управління складськими запасами. Німеччина - член-засновник Групи країн, зацікавлений в практичних заходах по роззброєнню, вільному об'єднанню країн, які прагнуть сприяти прогресу щодо практичної реалізації заходів роззброєння, в першу чергу з контролю і скорочення стрілецької зброї і легких озброєнь. Встановлення Реєстру звичайних озброєнь ООН та Системи стандартизованої звітності ООН про військові витрати також є результатом німецьких ініціатив щодо посилення прозорості. Висновки. Ринок озброєнь загалом можна визначити як сукупність економічних відносин між його суб’єктами продажу та купівлі, тобто торгівлі виробленою зброєю всередині держав та на міжнародній арені, що ґрунтується на взаємній згоді, еквівалентності й конкуренції. Та якщо всередині держави й можливо проконтролювати оборудки, пов’язані з торгівлею озброєннями, то на міжнародній арені кожен суб’єкт дбає передусім про свої політичні інтереси, котрі доповнюються ще й меркантильними міркуваннями, адже торгівля зброєю є справою надприбутковою. Поступово повторювані операції з купівлі–продажу зброї у такій структурі набувають сталих рис, частоти й подеколи навіть обсягів. Відповідно сукупні попит і пропозиція на продукцію військово-технічного призначення починають безпосередньо впливати на військову могутність держави, що й зумовлює неминучу участь останньої у структурі експортно-імпортних відносин, пов’язаних із продукцією військового призначення, тобто робить державу гравцем на ринку озброєнь. На сьогодні Німеччина є третьою державою світу за експортом воєнної техніки, та в які функціонує кілька фірм, котрі справедливо вважаються лідерами у виробництві певного виду озброєння: Krauss-Maffei Wegmann будує і продає танки, ThyssenKrupp постачає цілому світу фрегати, корвети та субмарини, EADS збирає бойові літаки, концерн Rheinmetall продукує амуніцію, Diehl займається виробництвом військової електроніки, а Heckler & Koch виробляє автомати та гвинтівки. Основна маса поставок німецького озброєння припадає на Близький Схід, де уже давно укріпились взаємовигідні відносини між країнами регіону. Проте не рідко у зв’язку з революцією чи бунтом в цьому регіоні, часто саме німецькі поставки зброї перебувають в центрі уваги, як такі що підривають баланс сил в регіоні. І хоча Німеччина бере активну участь в реалізації оонівських програм та виступає за прозорість у воєнно-технічні сфері, сама ж не завжди слідує своїй теорії.
Список використаних джерел та літератури: 1. Германо-израильское военно-техническое сотрудничество - http://www.bits.de/public/pdf/cast.pdf 2. Германия и Организация Объединенных Наций -http://www.moskau.diplo.de/contentblob/2021886/Daten/223234/D_VN.pdf 3. Мир и політика - http://www.polpred.com/free/mip1/book.pdf 4. Щорічник СІПРІ 2010. Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека - http://www.uceps.org/files/news_project/SIPRI_2010_ukr.pdf 5. Західна аналітична група - http://www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=2446