Четвер, 28.03.2024, 14:07
Вітаю Вас Гость | RSS

КЛУБ "МІЖНАРОДНИК"

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Наукові статті, Доклади » РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН » ВЕЛИКИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД » Передумови виникнення та розвиток ядерної програми Ірану
Передумови виникнення та розвиток ядерної програми Ірану
КатяДата: Субота, 12.11.2011, 23:31 | Повідомлення # 1
Магистр
Група: Проверенные
Повідомлень: 27
Репутація: 0
Статус: Offline
Передумови виникнення та розвиток ядерної програми Ірану (1957-1997 рр.)
Іранська ядерна програма нараховує не одне десятиліття. Дослідження Ірану в ядерній сфері розпочались з підписання в 1957 р. Договору із Сполученими Штатами Америки (США) про співпрацю в сфері мирного використання атомної енергії в рамках американської програми «Атом для миру». Програма передбачала допомогу США Ірану в розвитку ядерної енергії у формі поставок ядерних установок та обладнання, а також підготовку спеціалістів в даній сфері в обмін на право моніторингу та інспектування відповідних об’єктів для перевірки їх використання винятково в мирних цілях.
В 1967 р. в рамках укладеного договору за фінансування і технічного сприяння Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) США здійснили поставку до Тегеранського ядерного науково-дослідницький центру реактора для проведення досліджень потужністю 5 МВт, що містив як пальне понад 5.5 кг високозбагаченого урану. В тому ж році США надали даному центру гарячі камери, здатні щорічно виділяти до 600 г плутонію.
Загалом шахський Іран мав позитивний імідж в сфері нерозповсюдження ядерної зброї. 1958 р. Іран став членом МАГАТЕ, в липні 1968 р. країна підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) та ратифікувала його в 1970 р. В 1974 р. Іран виступив з ініціативою створення зони вільної від ядерної зброї у Близькосхідному регіоні. 17 вересня 1974 р. шах в особистому посланні Генеральному Секретарю ООН К. Вальдхайму наголосив на необхідності створення такої зони на Близькому Сході, а місяцем раніше Іран виніс проект відповідної резолюції на розгляд Генеральної Асамблеї ООН.
На початку 1970-их рр. Іран прийняв програму диверсифікації енергетичного комплексу, пріоритетним напрямком якої став розвиток атомної енергетики. Це рішення диктувалось ростом світових цін на вуглеводневі джерела енергії та оцінками національних запасів нафти через 20 років. Також, шах Ірану Мухаммед Реза Пехлеві пов’язував отримання ядерного статусу з можливістю регіонального лідерства. Одним із зовнішніх чинників, який вплинув на розвиток іранської ядерної програми стало будівництво на території Ізраїлю у м. Дімона ядерного реактора. У 1964 р. реактор було збудовано і Ізраїль отримав не лише джерело енергозабезпечення, але й джерело збагаченого плутонію, який міг використовуватись для виробництва ядерної зброї. Враховуючи той факт, що Іран розглядав існування Ізраїлю як загрозу власній та регіональній безпеці, шах Мухаммед Реза Пехлеві наголошував, що ядерна програма Ірану відновить баланс сил у регіоні.
В березні 1974 р. шах оприлюднив план розвитку атомної енергетики. Передбачалося будівництво 23 атомних реакторів загальною потужністю близько 20 МВт, а також створення замкненого ядерного паливного циклу. Планувалося, що 6-8 реакторів нададуть США, 4 – Західна Німеччина і 8 – Франція. Розглядалася можливість постачання реакторів з Канади. В якості перших майданчиків для будівництва АЕС були обрані м. Бушер та м. Ахваз.
Для реалізації програми розвитку атомної енергетики в 1974 р. створювалась Організація з атомної енергії Ірану (ОАЕІ), глава якої безпосередньо підпорядковувався шаху. Основними функціями ОАЕІ стали:
• використання ядерної енергії для задоволення енергетичних потреб країни;
• розробка технологій, необхідних для самостійного будівництва атомних реакторів;
• набуття технологій, необхідних для створення замкненого ядерного паливного циклу;
• використання ядерних технологій в промислових, сільськогосподарських та медичних цілях;
• захист людей та навколишнього середовища від негативного впливу радіації.
В 1974 р. Іран за 1 млрд. дол. придбав 10%-ий пакет акцій газодифузійного заводу зі збагачення урану, що будувався в м. Трикастані (Франція). Також Тегеран отримав право викуповувати продукцію заводу і отримав необмежений доступ до збагачувальних технологій, розроблених європейськими консорціумами. З Франціїю Іран вів переговори про купівлю заводу з переробки відпрацьованого ядерного пального вартістю приблизно у 800 млн. дол. Важливим кроком подальшої реалізації ядерної програми за шахського періоду стало будівництво Бушерської АЕС, розпочате 1975 р. німецьким концерном Kraftwerk Union (дочірня компанія Siemens AG).
Паралельно з європейським напрямком співпраці Іран вів переговори зі США про купівлю 25%-ої частки акцій одного із збагачувальних американських підприємств, яке в 1975 р. розглядало можливість законодавчого закріплення за приватним бізнесом права створення та експлуатації збагачувальних підприємств на території США. Проте реалізація плану не вдалась, оскільки у вересні 1975 р. Сенат США відхилив законопроект про приватизацію збагачувальної галузі в США.
Іранські спеціалісти вели переговори з африканськими країнами такими як Нігер, Габон та Замбія про створення спільних підприємств із видобування урану на їх території. Планувалося, що до досягнення самодостатності у виробництві урану потреби Ірану будуть покриватися поставками із Намібії, загальний обсяг яких до 1994 р. повинен був складати 30 тис. т урану.
Значна кількість іранських експертів здобували освіту та підготовку у сфері ядерної фізики в США та Західній Європі – Бельгії, Великобританії, Західній Німеччині, Італії, Швейцарії та Франції. В одному із провідних американських технічних університетів – Массачусетському технологічному інституті було створено спеціальну програму для підготовки іранських спеціалістів в сфері атомної енергії, при цьому найпопулярнішою темою дисертацій серед іранців стало збагачення урану.
Для підготовки іранських вчених та інженерів, які повинні були експлуатувати АЕС, в 1974 р. в Ісфахані за участі французьких спеціалістів розпочалось будівництво Ядерного дослідницького центру.
В 1978 р. в зв’язку із значним дефіцитом бюджету в Ірані переглянули програми диверсифікації енергетичної бази, було запроваджено мораторій на підписання нових контрактів на будівництво АЕС. У вересні того ж року, за відсутність помітних зрушень у реалізації програми атомної енергетики, та через нецільове використання бюджетних коштів було звільнено главу Організації з атомної енергії Ірану А. Етемада. В січні 1979 р. прем’єр-міністр Ірану Ш. Бахтіяр оголосив, що Іран розриває контракт з Францією на будівництво реакторів в м. Ахвазі в зв’язку з відсутністю коштів.
Кардинальні зміни сталися у 1979 р., оскільки в Ірані вибухнула антишахська революція. Режим шаха Мухаммеда Рези Пехлеві було повалено 17 січня 1979 р., новим лідером країни 5 лютого 1979 р. був проголошений аятолла Хомейні. В ході революції в Тегерані екстремісти захопили американське посольство разом з дипломатами, що утримувались як заручники протягом 444 днів. 4 листопада 1979 р. у відповідь США розірвали дипломатичні відносини з Іраном та в 1980 р. запровадили ембарго. Дана криза призвела до погіршення відносин з усіма західними країнами. Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) відмовилась від будівництва Бушерської АЕС та припинила поставки високих технологій Ірану. Розпочалась масова еміграція вчених-ядерників після Ісламської революції.
Нове керівництво Ірану не виявляло значного інтересу до ядерних технологій. Аятолла Хомейні ідентифікував ядерну зброю як антиісламську, наголошуючи, що розвиток ядерних технологій – це перший крок до створення цієї зброї. Дані переконання на тривалий час припинили розвиток іранської ядерної програми.
Проте, зовнішні чинники та нестабільна ситуація у регіоні змусила іранське керівництво переглянути своє ставлення до ядерних технологій. Однією з головних причин повернення Тегерану до ядерної програми стала загроза зі сторони країн регіону, і насамперед, Іраку, чий напад у 1980 р. істотно змінив ставлення Ірану до проблеми ядерної зброї. Під час ірано-іракської війни (1980-1988) іракські збройні сили активно використовували хімічну і ракетну зброю проти Ірану. Іранська армія виявилася абсолютно не готовою до таких методів ведення бойових дій і зазнала величезних втрат. Водночас міжнародне ембарго, накладене США на продаж зброї ісламському режиму під час ірано-іракської війни, суттєво підірвало економіку Ірану, впевнивши її керівництво у необхідності розробки власних засобів ефективного воєнного стримування. Сусіди Тегерана – Пакистан та Індія – активно розробляли свої атомні бомби, Ізраїль мав ядерну зброю, хоча і не визнавав цього. Ще одним чинником впливу на розвиток ядерної програми Ірану стала зростаюча загроза з боку США. Військова операція «Буря в пустелі» поступово формує у багатьох держав Близького Сходу думку, що лише ядерна зброя здатна захистити їх від американської політики глобального експансіонізму. До того ж з 1990 р. у Перській затоці постійно присутні кораблі ВМФ США з ядерною зброєю на борту.
В 1984 р. Іран відновив активні роботи зі створення дослідницького центру в Ісфахані, «заморожені» у зв’язку з дефіцитом бюджету в 1978 р. Роком раніше німецькі експерти були запрошені в Бушер для оцінки шкоди АЕС, завданої під час іракських авіаційних ударів. Одним із варіантів завершення будівництва АЕС розглядався варіант співпраці з міжнародним консорціумом компаній Аргентини, Іспанії та ФРН. Та через тиск США на німецьке керівництво повернути німецьких інженерів у Бушер не вдалося.
Після того, як спроби відновити співпрацю з європейськими партнерами в другій половині 1980-х рр. виявилися марними, ОАЕІ стала активно налагоджувати контакти з менш розвиненими в ядерній сфері країнами, більшість яких не дотримувались жорстких правил у сфері контролю над атомним експортом і знаходились за межами режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Передовсім, мова йшла про співпрацю з Китаєм та Пакистаном, а також з Індією. Крім того, Іран активно розвивав мережу для нелегальної купівлі ядерних технологій та обладнання з Європи. В 1987 р. Іран та Пакистан домовились про співпрацю в сфері центрифужного збагачення урану. В 1989 р. розпочались таємні поставки компонентів центрифуг та зв’язаної з ними технічної документації в Іран, які тривали, за даними МАГАТЕ, до 1996 р.. Сприяння зі сторони Пакистану здійснювалось через нелегальну мережу, створену «батьком» пакистанської ядерної бомби Абдулою Кадер Ханом, і дало змогу Ірану отримати детальні креслення компонентів центрифуг Р-1 та їх комплектації. Поставки з Пакистану дозволили Ірану вже в 1995 р. сконструювати 500 центрифуг Р-1.
В реалізації ядерної програми Ірану допомагав Китай. У вересні 1992 р. під час візиту президента Ірану Хашемі-Рафсанджані до Пекіна було підписано Протокол про співпрацю в сфері атомної енергетики. Китай здійснив поставку до Ядерного дослідницького центру в Ісфахані обладнання та ядерних установок для науково-дослідницьких робіт в тому числі і реактор нульової потужності на важкій воді. Також у 1992 р. КНР надав іранському Ядерному дослідницькому центру сільського господарства та медицини в м. Караджі калютрон – електромагнітний сепаратор для розділення ізотопів. Пізніше, під тиском США Китай був змушений відмовитись від ядерної співпраці з Іраном.
На початку 1990-х рр. Іран також активно намагався працювати на пострадянському просторі з метою отримання технологій, матеріалів та експертів у сфері ядерного паливного циклу. 24 серпня 1992 р. між Російською Федерацією (РФ) та Іраном було підписано міжурядовий договір Про співпрацю в сфері мирного використання атомної енергії. 25 серпня того ж року Іран заключив Договір про продовження будівництва АЕС в Бушері російською стороною.
Деталі незаконної співпраці Ірану з Пакистаном в 1990-х рр. та не задекларовані поставки з Китаю довгий час залишалися без уваги зі сторони МАГАТЕ. Проте, після підписання договорів між РФ та Іраном про продовження будівництва Бушерської АЕС, США та Ізраїль почали проводити активну інформаційну кампанію спрямовану на висвітлення ядерної програми Ірану як секретної і спрямованої на отримання власної ядерної зброї. У відповідь на звинувачення Іран 1992-1993 рр. запросив спеціалістів МАГАТЕ відвідати країну та провести інспекцію на тих об’єктах, які вони оберуть на власний розсуд, навіть якщо дані об’єкти не будуть предметом гарантій в рамках договору між МАГАТЕ та Іраном. В ході інспекцій спеціалісти МАГАТЕ відвідали уранове місце видобування у провінції Єзд, Бушерську АЕС, атомний дослідницький центр Моалем Калає (м.Казвін), Тегеранський ядерний дослідницький центр, Ісфаханський ядерний дослідницький центр та Ядерний дослідницький центр сільського господарства та медицини в м. Карадж. МАГАТЕ офіційно заявило, що жодних порушень не виявлено, і що діяльність в рамках іранської ядерної програми відповідає вимогам Агенства.
Звіт проведеної інспекції не зменшив напруги у відносинах між США та Іраном, а в 1995 р. в зв’язку із підписанням Тегераном контракту з російською компанією «Атомстройэкспорт» на продовження будівництва першого блоку Бушерської АЕС, США в односторонньому порядку ввели торгово-економічні санкції проти Ірану. У західній пресі почали з’являтись повідомлення, що будівництво АЕС в Бушері стане першим кроком Ірану у розробці власної ядерної зброї.
Політичний скандал навколо Бушерської АЕС торкнувся і України, яка ще на початку 1990-их рр. налагодила інтенсивні зв’язки з Іраном. 1998 р. Україною та Іраном досягнуто домовленостей у питанні розробки харківським заводом "Турбоатом" проектної документації на побудову устаткування для АЕС у Бушері. У рамках підписаного між Тегераном та Москвою контракту про будівництво першого реактора на Бушерській АЕС російська компанія "Зарубежатомстрой" здійснила замовлення на поставку парової турбіни українським заводом «Турбоатом» до Ірану. Даний контракт міг принести для харківського підприємства 50-60 млн. дол., а враховуючи подальше співробітництво, суму, у 4-5 разів більшу. Необхідні україно-іранські угоди про умови поставки сторони підписали в 1998 р. Однак США почали активно висловлювати занепокоєння розвитком зв'язків між Києвом та Тегераном. Крім того, слідом за США своє невдоволення продемонстрував Ізраїль. Україна опинилась перед складним вибором пріоритетності різних напрямків розбудови стратегічного співробітництва. [490-495]
Довідавшись про укладення контракту, до Києва прибув тодішній державний секретар США Мадлен Олбрайт, під тиском якої українське керівництво змушене було відмовитись від бушерського контракту. Після прийняття політичного рішення офіційним Києвом завод "Турбоатом" розірвав контракт з іранськими та російськими замовниками. У березні 1998 р. Україна припинила дію контракт на постачання турбін харківського виробництва для іранської АЕС у Бушері. Це майже на рік відклало термін здачі в експлуатацію Бушерської АЕС та зіпсувало економічні відносини між країнами, ставши важким випробуванням для майбутнього українсько-іранського співробітництва. Політичні контакти на вищому рівні фактично виявилися замороженими. Як компенсацію за втрачену можливість отримання коштів Україні запропонували проект "Харківська ініціатива" за підтримки США. Даний проект мав вигляд зобов’язання адміністрації США здійснити низку інвестицій для розвитку Слобожанського регіону та зокрема його наукомістких підприємств. Та Україна не отримала адекватної компенсації своєї відмови від Бушерського проекту. Проте, не дивлячись на тиск із Заходу російська сторона у 1998 р. розпочала будівництво першого енергоблоку у м. Бушер, та успішно завершила його 28 січня 2009 р.
Отже, на кінець ХХ ст. іранська ядерна програма стала предметом жорстких міжнародних дискусій. Іран став єдиною близькосхідною країною, яка приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і водночас єдиною країною, яку фактично хотіли позбавити переваг, які надавалися даним Договором.
 
Наукові статті, Доклади » РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН » ВЕЛИКИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД » Передумови виникнення та розвиток ядерної програми Ірану
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:




Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz