|
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА
| |
| Елена_Пархомчук | Дата: Субота, 17.12.2011, 17:58 | Повідомлення # 1 |
 Голова Клубу
Група: Администраторы
Повідомлень: 17
Статус: Offline
| Доктор політичних наук, Професор О.С.Пархомчук
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА.
1. Великі Держави.
Внаслідок першої світової війни у таборі переможців відбулося перегрупування сил.
США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії США почали перетворюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили в світі. Після першої світової війни США вже перебільшували всі світові імперії.
Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком американської експансіоністської політики, спрямованої на завоювання усього світу. Імперіальна геополітична експансія перетворилася на основу американського державного існування у світі.
Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали: “доктрина Монро”, вільсонівський універсалізм і доктрина “відкритих дверей". Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперіальної системи. Доктрини американської гегемонії слугували ідеологічним обґрунтуванням цього експансіонізму. Це обґрунтування мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина “приреченої долі”, яка ототожнює американський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, “доктрина Монро” — міжнародно-правовим, доктрина “відкритих дверей” — економічним компонентом.
Після першої світової війни американський президент В.Вільсон проголосив “доктрину Монро” світовою доктриною; у ній поєдналися комерційний і територіальний експансіонізм. Доктрина “відкритих дверей” фактично стала принципом організації економіки у світі, вона маскувала сутність “доктрини Монро” законами світового ринку. Політика “відкритих дверей” стала ґрунтівним чинником організації світового економічного простору. Починається процес гомогенізації світу й його перетворення на єдиний геополітичний простір під гегемонією США.
Як вважає історик В.Вільямс, історія американської імперії після першої світової війни, а надто по закінченні другої, була процесом глобалізації цієї імперії за допомогою стратегії “відкритих дверей”, що призводила до завоювання світових ринків та встановлення політичної гегемонії.
Ця стратегія спиралася на чотири основні постулати:
1. Створення імперії й управління нею.
2. Створення інституцій гегемонії, що зберігають і легітімізують цю імперію.
3. Ефективне стримання всіх країн, які могли б кинути виклик США.
4. Проголошення в однобічному порядкові обов'язку і права на інтервенцію для збереження свого імперського контролю. Що сприяло безперервному просуванню “рухливих кордонів” американської імперії.
В.Вільсон вирішив про вступ США у першу світову війну для захисту і закріплення зазначеної політики і для створення міжнародної організації — Ліги Націй задля інституціоналізації і легітимації цієї політики.
Послідовно застосовуючи політику “відкритих дверей” США збиралися розповсюдити принципи “доктрини Монро” на весь світ. Ця силова практика імперативно визначала усю зовнішню політику США у ХХ столітті.
Президент В.Вільсон був переконаний, говорячи про встановлення по закінченні першої світової війни “нового світового порядку”, що повна свобода дій є природним правом США. А ще легітимнішими були б дії під прикриттям міжнародної організації, що має знаходитися під повним контролем США.
Після першої світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше місце у світі. З країни-боржника вони перетворилися на країну-кредитора.
США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоювалися морської могутності Великої Британії та її союзу з Японією. США були проти значного послаблення Німеччини на противагу Британії та Росії. В. Вільсон намагався здобути керівні позиції у Лізі Націй.
Велика Британія внаслідок першої світової війни домоглася задоволення своєї головної мети, адже Німеччину — її основну суперницю — було розбито. Британці отримали колонії на Близькому Сході та в Африці. Ставши боржником США (3,7 млрд. дол.) Британія водночас була кредитором інших європейських держав (4,3 млрд. дол.). Як і США, вона також була проти надмірного послаблення Німеччини, завбачаючи у ній противагу Франції та Радянській Росії. На конференції британська делегація прагнула юридично закріпити колоніальні набутки.
Франція під час першої світової війни зазнала значних втрат, оскільки її територія була ареною бойових дій. Із 40-мільйонного її населення загинуло 1 млн. 389 тис. чол., було поранено 2,8 млн. чол. Проте Франція мала наймогутнішу армію в Європі, її війська окупували лівий берег Рейну. Вона прагнула максимального послаблення Німеччини, населення якої навіть у кордонах до 1871 р. становило 70 млн. чол. проти 40-мільйонного населення Франції. Як відзначив прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо, “20 мільйонів німців є зайвими”. Франція також прагнула створити на східних кордонах Німеччини блок союзних країн (Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія та ін.).
Під час світової війни помітно зросла економічна та військова могутність Японії. Її участь у війні була обмежена далекосхідним регіоном. Вона спромоглася захопити німецькі колонії в Океанії, мала намір утримати загарбану частину китайської території — Шаньдунь. До того ж вона прагнула зберегти військовий союз з Британією на противагу США.
Італія вступила у першу світову війну в 1915 р. Після поразки від австро-угорської армії під Капоретто на неї мало хто зважав. Хоча після війни вона ще вважалась великою державою, але її домагання перевищували її можливості. Вона жадала максимальних територіальних надбань, використовуючи для цього суперечності між великими державами.
Німеччина зазнала поразки у війні. Вона втратила 14 % своєї території, де мешкало 10% її населення. Втратила усі колонії в Африці та на Близькому Сході. Німеччина намагалась використати суперечності між державами-переможницями для пом’якшення умов миру.
Росія вийшла з війни у 1918 р., підписавши 3 березня Брестський мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Хоча Царська Росія воювала на боці держав Антанти, Радянська Росія фактично опинилась у таборі країн, що програли війну. Це було пов’язано, по-перше, із зміною політичного режиму в країні, а по-друге, з підписанням сепаратного договору з Німеччиною. Брест-Литовський мир був грабіжницьким і ганебним, позаяк дозволяв німцям та австрійцям окупувати Україну, Білорусію, Прибалтику, Кавказ, внаслідок чого Росія втрачала 34% населення, 54% промисловості, зокрема 90% видобутку вугілля тощо. З. Бжезінський порівнює його з Версальським мирним договором, укладеним з переможеною Німеччиною.
2. Проблема перебудови міжнародних відносин після першої світової війни.
Г. Кісинджер зазначав, що кожного століття з’являється країна, що має могутність, волю, моральний та матеріальний потенціал для того, щоб призвести всю систему міжнародних відносин у відповідальність до власних ідеалів і цінностей. У ХVII ст. це була Франція, що за кардинала Рішельє висунула ідею держави-нації; у ХVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії на протязі 200 років; у ХІХ ст. Австрія устаткувала “європейський концерт” націй, що його демонтувала згодом Бісмаркова Німеччина. У ХХ-му ж столітті наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у першу світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідоцтвом модифікації ролі цієї країни у світі. На протязі ХХ століття неодноразово США виступали у якості ідеолога нового етапу розвитку міжнародних відносин.
Велика Британія не змогла очолити цей процес. Могутня Британська імперія вже не могла обійтися без своєї колишньої колонії (США), яку ще років десять тому вважала за свою політичну провінцію. До того ж британці не могли запропонувати жодного курсу, спрямованого на будівництво безпечнішого миру. Британський уряд не раз запевняв, що досить повалити Німеччину, й усе постане на свої місця. Британці були впевнені, що їхній вплив у Європі та домінування на морях є гарантією загального миру.
В. Вільсон був іншої думки. Він вважав, що модифікація ситуації в світі у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови усієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес повинні США, як, економічно потужна держава, не пов’язана мережами таємної дипломатії, і як країна, що не має серйозних супротивників на міжнародній арені. Відтак США, на думку В. Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.
Практичною зовнішньополітичною програмою цієї перебудови мали стати “14 пунктів”.
3. “14 пунктів” В. Вільсона.
У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного врегулювання, що отримав неофіційну назву “14 пунктів”. Це була зовнішньополітична програма Сполучених Штатів, яка передбачала:
1. відкриту дипломатію;
2. свободу торгового судноплавства;
3. свободу торгівлі;
4. скорочення озброєнь;
5. врегулювання колоніальних питань;
6. евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості самостійно визначати політику, вступити до співтовариства вільних націй;
7. звільнення й відбудову Бельгії;
8. повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;
9. виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;
10. автономію народів Австро-Угорщини;
11. звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;
12. самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;
13. утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;
14. створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.
Всі “14 пунктів” В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов’язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних бар’єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту — шість конкретніших пунктів, він за обов’язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).
У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті своєї програми В. Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.
Цей документ став підсумком понад піврічної роботи “дослідницького бюро”, що слугувало “мозковим” центром адміністрації президента.
Виступаючи з цією програмою, В. Вільсон, по-перше, прагнув розірвати рамки “доктрини Монро” (1823 р.), що заважала подальшому розвитку й процвітанню країни. Він розумів, що ситуація у світі за століття докорінно змінилася. США стали найпотужною країною світу.
По-друге, президент не бажав значного послаблення Німеччини. Він хотів припинити розповсюдження радикального соціалізму в Німеччині, що цілком уможливлювалося у випадку її надмірного ослаблення й приниження.
По-третє, В. Вільсон залишався вірним своїм довоєнним прагненням збереження балансу сил у Європі, хоча й критикував цю систему, пропагуючи замість дипломатії коаліцій — колективну безпеку, яка б охоплювала всі країни, що у свою чергу підтримували б і захищали систему.
По-четверте, він бажав послаблення своїх союзників після війни. Це підтверджують явно антибританський пункт про свободу морів; зняття усіх митних бар'єрів; пропозиція про значне скорочення збройних сил, що сильно б ударила по військовому потенціалові Франції.
Цією програмою, В. Вільсон також відкривав перед Росією можливість увійти у світове співтовариство й обійняти там гідне місце (щоправда, коли 1918 р. Росію охопила громадянська війна, позиція В. Вільсона у коментарях до “14 пунктів” виразно пожорсткішала).
Реакція на “14 пунктів” була неоднозначною. Британський прем’єр-міністр Д. Ллойд-Джордж взагалі зігнорував “14 пунктів”, маскуючися загальними фразами. Від позиції сили в міжнародному спілкуванні не збирався відмовлятися й французький прем'єр Ж. Клемансо. На Паризькій мирній конференції він заявляв “сила створила США, але сила і зберігає їх від розпаду”
Не вдалося В. Вільсону привернути на свій бік і лідерів нижчого рангу. Міністр закордонних справ Британської імперії А. Дж. Бальфур назвав “14 пунктів” усього лише “певно, що прекрасними, але занадто вже абстрактними принципами”.
На непідготовленість В. Вільсона до реалізації його демократичної програми вказували учасники Паризької конференції. Член британської делегації видатний економіст Дж. М. Кейнс відзначав: “Насправді президент не продумав анічого: як тільки справа дійшла до практичного виконання, його ідеї виявилися туманними й розпорошеними”.
Та головною причиною невдачі цієї програми все ж були об'єктивні реалії того часу, через які переступити В. Вільсон не зміг би, навіть вдавшися до ідеальної тактики.
Значення програми В.Вільсона, полягає в тому, що вона стала першим політичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В. Вільсона, що стало великим успіхом американської дипломатії. Основою для Паризької мирної конференції був принцип націй, який базується на праві народів на самовизначення і сформульований згідно з "14 пунктами" В. Вільсона.
Таким чином, якщо у 1890-1914 рр. факт відмови США від ізоляціоністської традиції був досить суперечливим з огляду на стриманість у засобах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до влади В. Вільсона й особливо із вступом Сполучених Штатів у першу світову війну ситуація змінилася радикально. З’явився навіть спеціальний термін — “вільсонізм” — їм визначається відмова США від ізоляціонізму та перехід до інтернаціоналізму-інтервенціонізму.
Вільсонізм був першою демократичною ідеологією в цій сфері, розробленою керівництвом великої держави не для внутрішнього, а для зовнішнього використання. Його практичним втіленням стали пакт Бріана-Келлоґа, вступ США у другу світову війну, “план Маршалла”, “доктрина стримання” тощо.
В. Вільсону, на думку конгресмена Р.Тафта, належить пріоритет у розширенні кола зовнішньополітичних інтересів США, у тому числі через здійснення впливу на вирішення національного питання за кордоном.
Проте “14 пунктів” з ключовою для них ідеєю “національного самовизначення” не слід сприймати однозначно. Можливо, це була реакція на практичні ініціативи у цій сфері В.І.Леніна (“Декрет про мир”).
Більшість програм національного самовизначення, що існують у США, поєднують ідеалізм і прагматизм. У цілому такі підходи сформувалися у роки першої світової війни. Пріоритет у прийнятті їх на державному рівні належить В. Вільсону. Під час Паризької мирної конференції його запитали: "Невже кожна мова має бути презентована своєю власною державою?" Він відповів "Так!".
4. Питання про самовизначення націй.
Росія.
На практиці, В.Вільсона у Росії більше турбувало встановлення демократії, аніж вирішення купи національних питань. Що стосується позиції США щодо самовизначення народів колишньої Російської імперії, то вона хиталася від збереження “единой и неделимой” Росії аж до підтримки абсолютного ії розчленування.
Австро-Угорщина.
До Австрії В. Вільсон через ряд причин не мав такої неприязні, як до Німеччини. Французи й англійці, а згодом і американці воювали безпосередньо з німцями, австрійський же фронт був спрямований на схід і південь (проти Росії). Крім того, становище національних меншин в імперії Габсбургів не було таким катастрофічним, як у деяких інших імперіях. На відміну від Росії, австро-угорці спромоглися організувати в США сильну пропаганду на свою користь.
Відомий чехословацький політичний і державний діяч Е. Бенеш писав: “В. Вільсон не був поборником знищення монархії (Австро-Угорської), а його план звільнення народів Австро-Угорщини передбачав не утворення незалежних національних держав, а лише організацію самоуправління на зразок федерації”.
Наприкінці травня 1918 р., уряд США схвалив резолюцію римського Конгресу поневолених народів. Ії було доповнено зазначенням, що США виступають за повне звільнення усіх слов'ян від німецького й австрійського поневолення.
23 серпня 1918 р. на вимогу сенатора Р. Лоджа комісія у закордонних справах конгресу США оголосила однією з першочергових умов укладення миру незалежність чехів та словаків. Через тиждень американський уряд визнав не лише незалежність чехословацької держави, але й перебування ії у стані війни з Німецькою та Австро-Угорською імперіями. Відтак вступив з чеським урядом у переговори про ведення війни із спільним ворогом.
Отже, Сполучені Штати взагалі досить неохоче втручались у процеси національно-визвольної боротьби окремих слов'янських народів, з іншого ж боку, тут мала місце певна вибірковість.
Нарешті, американський уряд у 1917-1922 рр. підтримав тільки тих лідерів національно-визвольних рухів і ті народи, які від самого початку першої світової війни опинилися у ворожому Німеччині та її союзникам таборі (тому не підтримали незалежність, зокрема, українців)
Позитивний наслідок “14 пунктів” В.Вільсона полягає у прийнятті цілого ряду міжнародних домовленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної опіки численні народи і держави.
5. Паризька мирна конференція.
Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 р. Вибір дати мав для Німеччини образливий характер, адже саме цього дня 1871 р. під Парижем у Версалі була проголошена Німецька імперія. Тепер до Парижа прибули представники 27 держав-учасниць війни з боку Антанти, серед них 9 таких, що активно воювали, 15 тих, які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, і 3 новозасновані країни — Польща, Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 р. — Югославія).
Одним з провідних принципів Паризької мирної конференції стало право народів на самовизначення, сформульоване згідно “14 пунктів” В.Вільсона. Вперше в історії США президент В.Вільсон залишив свою країну й прибув до Європи, де його зустріли як національного героя. Д. Ллойд-Джордж згодом писав: “Я вважав, що президент, який мав ідеалістичні переконання, справді дивився на себе як на місіонера, покликаного врятувати бідних європейських поганців”.
Президент США В. Вільсон на цей час вже був вороже настроєний щодо участі Радянської Росії у роботі конференції. Він зазначав “Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу демократичних і вільних народів”. Росія не була запрошена на конференцію.
До порядку денного конференції входило: підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками (до розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були допущені); створення Ліги Націй; розподіл колишніх колоній Німеччини та Туреччини між країнами-переможницями;
Представництво на Паризькій конференції було на рівні голів урядів. Мирне врегулювання подібного масштабу можна співставити з Віденським конгресом або мирним врегулюванням після другої світової війни.
Представництво на рівні голів урядів негативно вплинуло на роботу конференції і призвело до того, що на протязі довгого часу вони не займалися державними справами. До того ж голови урядів, як правило, не схильні до компромісу. Враховуючи цей досвід, після другої світової війни мирне врегулювання проходило на рівні міністрів закордонних справ.
Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо (був обраний головою конференції), прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд-Джордж та президент США Вудро Вільсон (так звана “Велика трійка”). Італію на конференції представляв прем’єр-міністр Орландо, а Японію – прем’єр-міністр Макіно.
Було утворено головні органи конференції — “Рада десяти” (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Англії, Італії та Японії); “рада п’яти” - міністри закордонних справ цих країн; і пізніше “Рада чотирьох” - глави урядів країн без Японії.
|
| |
| |
| Елена_Пархомчук | Дата: Субота, 17.12.2011, 17:59 | Повідомлення # 2 |
|
Голова Клубу
Група: Администраторы
Повідомлень: 17
Статус: Offline
| 6. Становлення Версальської системи.
З початку роботи конференції виявилися розбіжності членів “великої четвірки”. В. Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту мирної угоди, аби сенат США розглядав один а не два документи. В. Вільсон добився свого: вже 22 січня 1919 р. його пропозиції були ухвалені; він же очолив комісію по виробленню статуту.
Американський і англійський проекти статуту за винятком проблеми мандатів виявилися дуже схожими, що дозволило встановити тісне співробітництво при виробленні статуту.
Найпроблематичнішою виявилася пропозиція В. Вільсона про введення системи мандатів при Лізі Націй. Цю пропозицію В. Вільсон пояснював турботою про народи колишніх колоній Німеччини і Османської Імперії. Проте існувала думка, що мандати відкривають шлях для колонізації та експлуатації сировинних ресурсів цих країн, зокрема для США це країни Азії й Африки. Хоча доктрина “відкритих дверей” розповсюджувалася на всі колонії держав-переможниць, але США могли добитися у цій справі більших успіхів.
В. Вільсон вважав, що всі країни-члени міжнародної організації повинні щорічно збиратися на Асамблею, на якій кожна країна мала би по одному голосові. Припускалося створити Раду Ліги Націй з дев'яти членів, п'ять з яких — великі держави — мали б у ній постійне місце.
Спірним питанням стало представництво малих країн у Раді Ліги, позаяк згідно вільсоновського проекту їм виділялося чотири місця, в остаточному варіанті відводилося тільки два. Але малі країни діяли дуже активно й добилися своїх чотирьох місць.
Суперечки викликала проблема представництва в Асамблеї Індії та британських домініонів: Канади, Південної Африки, Австралії і Нової Зеландії. В. Вільсон пішов на поступки, відтак Велика Британія отримала шість місць. Проте багато американських політиків негативно прийняли цю поступку, що відіграло свою роль в провалі ратифікації договору.
Найсерйознішою перешкодою за весь період роботи комісії стала відмова В.Вільсона прийняти французьку вимогу про створення міжнародних збройних сил, що діяли би під оперативним контролем Ліги Націй. Він розцінив цю пропозицію як прагнення французів використати Лігу Націй для боротьби з Німеччиною і встановити французьку гегемонію в Європі. Його підтримав заступник міністра закордонних справ Великої Британії Р. Сесиль. В результаті Франція пішла на поступки.
Комісія діяла дуже швидко. За десять засідань були врегульовані всі спірні питання і підготований проект статуту.
В. Вільсон повідомив про це в конгресі США. Проте ще до прибуття президента у США в сенаті склалася опозиція, яка бачила у статуті пряме порушення “доктрини Монро”. В. Вільсону це не сподобалося, й він вирішив дати бій сенаторам. На зустрічі з сенатською комісією у закордонних справах йому стало ясно, що опозиція є сильною і буде дуже завзято чинити опір. Вона складалася з двох таборів:
З одного боку, праві республіканці, що вважали за необхідне зберегти основні положення “доктрини Монро” і вимагати світового лідерства традиційними засобами (воєнними діями і диктатом, нарощуванням військової могутності). В. Вільсон теж виступав за зміцнення обороноздатності країни. Але він не вважав цей чинник головним, і наголошував на демократизації міжнародних відносин під егідою великих держав.
Республіканську опозицію очолював голова сенатської комісії у закордонних справах давній супротивник В. Вільсона, К. Лодж. Після виборів 1918 р. республіканці контролювали обидві палати конгресу США.
З іншого боку, більш непримиреннішим угрупуванням, були ізоляціоністи, що їх очолював сенатор Бора. Вони виступали за повне збереження рамок, встановлених “доктриною Монро”.
Таким чином, В. Вільсон опинився у складному становищі. Сенатор К. Лодж дав зрозуміти, що ратифікація статуту відбудеться, але в тому лише випадку, якщо комісія схвалить модифікації до нього. К. Лодж в своєму виступі в сенаті різко критикував проект статуту.
Про негативне відношення заявили 37 сенаторів, підписавши проект відповідної резолюції. Вони вважали, що передусім, необхідно заключити мир з Німеччиною. В. Вільсон відкинув критику, назвавши її обмеженим і егоїстичним підходом до проблеми.
Він покладав великі надії на народ і телеграфував у день від'їзду зі Сполучених Штатів Хаузу до Парижу: “американський народ у переважній більшості виступить за Лігу Націй.”
Сам В. Вільсон повернувся до Парижу в поганому настрої. Після повернення до Парижу під тиском конгресу США, В. Вільсон вніс на обговорення слідуючи поправки до статуту.
v При голосуванні в Асамблеї і Раді Ліги рішення мають прийматися лише одностайно по всіх питаннях, окрім процедурних.
v Ніщо у статуті не може впливати на законність міжнародних зобов'язань, наприклад угоди про арбітраж або регіональних угод, що забезпечують збереження миру, подібних “доктрині Монро”. Ця поправка викликала особливо бурхливі суперечки.
Це означало, що Ліга Націй вже не могла розповсюдити свій вплив на Латинську Америку, яка залишалася сферою впливу США. Прийняття цієї поправки відстороняло США від європейських справ, чого побоювалася Франція. Проте після виступу В. Вільсона вона перестала заперечувати, навзаєм виторгувавши американську підтримку по німецькому питанні.
Велику Британію така поправка цілком влаштовувала. Її турбували інші проблеми, а саме — останні морські програми США, і вона поставила умову: підтримати поправку, якщо США істотно скоротять або відмовляться від своєї морської програми. В. Вільсон був змушений погодитися, що надалі викликало ще більше незадоволення республіканців.
Конференція остаточно схвалила текст статуту.
Майбутнє показало, що досягнутий компроміс був не найвдалішим для В. Вільсона.
Суперечки на конференції тривали. Дискусійною виявилася німецька проблема. Американська делегація виходила з того, що Німеччина не повинна бути остаточно послаблена, аби не порушити рівновагу в Європі. В. Вільсон заявив, що угода не повинна бути “грабіжницьким миром”. Він заявив, що якщо глави урядів Антанти не погодяться з цим положенням, то він повернеться в США і готуватиме сам сепаратний мир з Німеччиною. Американський підхід не влаштовував Францію, що бажала остаточного підриву могутності свого давнього ворога. Велика Британія не хотіла допустити французької гегемонії у континентальній Європі, тож за усього бажання покарати агресора і відібрати у нього колоніальні володіння, вирокувала ґерманцям вельми помірковано, що задовольняло і США.
В. Вільсон вважав, що німецьке питання полягає не стільки у місці, яке має посісти країна у повоєнному світі, скільки у соціальному ладі, який в ній встановиться. Чи впливатимуть на Німеччину події у Росії? В. Вільсон розумів, що причина будь-якої смути полягає у незадовільному стані життя народу. Тому він вже в січні 1919 р. наказав надати негайну продовольчу допомогу Німеччині. Верховна військова рада Антанти прислухалася до В. Вільсона, і Німеччина отримала понад 1.25 млн. т. харчів та медикаменти.
Французька преса була незадоволеною діями американського президента, спрямованими, як вона вважала, на захист Німеччини. Однак прем`єр Ж. Клемансо був наляканий можливістю зіпсувати відносини із США, тому дав команду припинити нападки.
Суперечки викликало питання про Рейнську область. Поки В. Вільсон у США торгувався із сенаторами, Франція внесла пропозицію про створення залежної від неї Рейнської республіки.
В. Вільсон відразу ж надіслав телеграму Хаузу, в якій зазначав: “Я сподіваюся, що Ви не дасте навіть попередньої згоди на відділення Рейнської області від Німеччини ні при яких умовах, і відкладете це питання до мого приїзду”. Після повернення він добився компромісу. Було ухвалено пропозицію Д. Ллойд-Джорджа про надання Франції Англією і Сполученими Штатами гарантій на випадок нової німецької агресії за відмову Франції від претензій на Рейнську область. Ж. Клемансо погодився з умовою демілітаризації прикордонної зони, але висунув нову вимогу про приєднання до Франції Саару. Це ускладнило обговорення питання про західні кордони Німеччини.
25 березня 1919 р. Д. Ллойд-Джордж надіслав Ж. Клемансо і В. Вільсону “Меморандум з Фонтенбло” (повна назва “Деякі зауваження для мирної конференції до складання остаточного проекту мирних умов”). У цьому документі була викладена англійська програма й дана критика французьких вимог. Д. Ллойд-Джордж виступав:
1. проти розчленування Німеччини;
2. проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2.1 млн. німців;
3. проти передачі іншим країнам територій, замешканих угорцями;
4. за повернення Рейнської області до складу Німеччини, але у демілітаризованому стані;
5. за поверення Ельзасу й Лотарінгії до складу Франції;
6. за передачу Саарського вугільного басейну в експлуатацію Франції на 10 років;
7. за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;
8. за передачу деяких територій Шлезвіґу до складу Данії;
9. за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;
10. за отримання Ґданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території, населені німцями.
11. Репарації передбачалося розділити так: 50% — Франції; 30% — Великобританії; 20% — іншим країнам;
12. Питання про роззброєння. П’ять держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили, доки Німеччина і Росія не доведуть свою миролюбність. За це Франції надавалися гарантії з боку Великої Британії та США у разі повторної німецької агресії.
Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати належне союзникам; по-друге, підготувати такий мирний договір, який німецький уряд зміг би підписати впевнений, що виконає усі зобов'язання; по-третє, врегулювання не мало містити у собі жодних приводів до виникнення майбутніх воєн і мало бути альтернативою більшовизму.
Британський прем`єр підкреслював: “Найголовніша небезпека нині полягає у тому, що Німеччина може зв'язати свою долю з більшовиками. Таким чином, Д. Ллойд Джордж фактично перейшов на сторону В. Вільсона у вирішенні чільних питань урегулювання. Він багато в чому поділяв ідеологію президента США щодо мирного будівництва, відтак його можна назвати головним союзником В.Вільсона на конференції.
В. Вільсон і Д. Ллойд Джордж усвідомлювали необхідність докорінної перебудови міжнародних відносин, на основі їхньої демократизації.
27 березня 1919 р. відбулося обговорення “Меморандуму з Фонтенбло” на “раді чотирьох”. В. Вільсон його підтримав. Цей документ визвав дуже негативну реакцію Франції, яку не задовольняла помірна позиція щодо Німеччини та виграш від цього плану морських і колоніальних держав, передусім, Великої Британії. Між ними відбулася дискусія. Клемансо заявив, що Франція не підпише договір, якщо не отримає Саар. Таким чином конференція зайшла у глухий кут.
Ситуацію посилювали і розбіжності в питанні про репарації. Франція вимагала встановити репарації у розмірі 200 млрд. дол., понад половину яких (58%) бажала взяти собі. США обмежувалися 30-40 млрд. дол. Британія вимагала 10-15 млрд. дол. Наслідком величезної роботи, а також численних залаштункових переговорів, стала угода від 8 квітня 1919 р. про невключення остаточної суми репарацій до Версальського мирного договору. Було констатовано, що Німеччина не може оплатити повністю всі збитки, позаяк усі ресурси Німеччини для того недостатні.
Тож утворено було Комісію по репараціях, на яку покладено наступні задачі: встановити суму не пізніше 1 травня 1921 р.; визначати час від часу межі німецької платоспроможності; до 1 травня 1921 р. Німеччина повинна була сплатити 1 млрд. дол.
При цьому в угоді підкреслювалося, що Німеччина не буде сплачувати репарації у повному обсязі, якщо доведе, що не в змозі це зробити. У цьому важливому питанні ідеї В. Вільсона отримали перемогу.
8 квітня обговорювалася на засіданні й Саарська проблема. В. Вільсон запропонував тимчасово передати владу над Сааром спеціальної комісії, яка б діяла під егідою Ліги Націй. Через 15 років провести референдум мешканців цієї області для остаточного з’ясування питання її приналежності. Ж. Клемансо врешті погодився з цією пропозицією.
Також Ж. Клемансо запропонував встановлення трьох ліній окупації Німеччини французькими військами. В. Вільсон погодився, але навзаєм зажадав від нього зняти своє заперечення коректив проекту статуту Ліги, пов'язаних з “доктриною Монро”. Прем’єр Франції змушений був піти на це. Завдяки такому обмінові поступками, рейнський вузол було розв'язано.
Проте оскільки сенат США відмовився ратифікувати Версальський мирний договір, було відхилено і гарантійний пакт із Францією. Таким чином, Франція позбулася військових гарантій від США і Британії у випадку німецької агресії в майбутньому.
Ще одне спірне питання — про кордони Польщі — було вирішене теж шляхом компромісу. Передбачалось перетворення Ґданська у вільне місто під егідою Ліги Націй, а також референдум у Верхній Сілезії (внаслідок чого польські землі залишилися під владою Німеччини).
7. Система мирних договорів.
Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир).
За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв’язанні першої світової війни. Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам, на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти. Ельзас та Лотарингія поверталися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй; Данциґ (Ґданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіґ; До Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене. Порівняно з 1914-м німецька територія зменшилася на 12,5%.
Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія мала не перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.
Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому — оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.
Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 р. й становила 132 млрд. марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Велика Британія — 22%, Італія — 10%, Бельгія — 8%.
З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.
Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією — 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною — 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною — 10 серпня 1920 р.
Згідно Сен-Жерменського договору з Австрією, колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії; Чехія, Моравія, Словаччина та Закарпатська Україна становили новоутворену державу Чехословаччину. Угодою визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об’єднання з Німеччиною.
За Тріанонським мирним договором з Угорщиною вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія скорочувалась утроє, а населення — у 2.5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.
Згідно Нейського миру з Болгарією частина її території відійшла до Югославії та Румунії.
За Севрським мирним договором з Туреччиною, вона втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.
Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Британія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Британії та Франції.
Звісно, що результати конференції не могли задовольнити усіх її учасників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском “ізоляціоністів” відмовився схвалити Версальський мирний договір й не вступили до Ліги Націй обмежившись статусом “спостерігача”. Таким чином, США на Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.
У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Але, враховуючи внесок президента США В. Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзначено Нобелівською премією миру.
8. Створення Ліги Націй та її діяльність.
Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативою президента США В.Вільсона. Її завдання — боротьба за мир, співробітництво й безпеку народів. Найважливіша мета – підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.
Статут надавав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності та територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Передбачалися колективні дії усіх членів Ліги у разі порушення агресором статуту та розв’язання конфліктів, порушення миру мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаючи створення об’єднаних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.
Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винятком процедурних питань і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов’язкову силу мали тільки рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними.
Головними органами Ліги були збори представників усіх членів організації (Асамблея Ліги Націй), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Великої Британії, Франції, Італії та Японії) та 4-х тимчасових.
Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 країни. Але США під впливом “ізоляціоністів” у Конгресі не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.
Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй 1934 р. та виключено у зв’язку з радянсько-фінською війною 1939-40 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 р., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.
Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, зберегти Версальсько-Вашингтонську систему повоєнного устрою світу. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.
Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.
9. Мандатна система.
За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.
Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: “A”, “B”, “C”.
До групи “А” входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.
Група “В” охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія із збереженням певного ступеню самоврядування.
Мандати групи “С” стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану й фактично означали цілковиту анексію цих територій державою-мандаторієм.
Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р., а колонії колишньої Османської імперії — на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.
Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи “А” на Ірак, Палестину і Трансйорданію та мандати групи “В” — на Танганьїку, частину Того й Камеруну.
Франція одержала мандати “А” на Сирію й Ліван, мандати “В” — на частину Того й Камеруну, Бельгія — мандат “В” на Руанду-Урунді.
Японія дістала мандати групи “С” на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані.
Решту мандатів на території групи “С” посіли Південна Африка та Австралія.
Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.
Після Паризької мирної конференції основним завданням повоєнного устрою стало врегулювання суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. США було надано зручну можливість взяти реванш за невдачі під час Паризької конференції.
9. Вашингтонська конференція 1921 - 1922.
Для вирішення далекосхідних проблем було ухвалено скликати конференцію. Вона тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь 9 держав — США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голандія, Китай. А Радянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена.
На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв’язання тихоокеанських й далекосхідних проблем, обмеження морських та сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни.
США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там “відкритих дверей” і рівних можливостей. Світове співтовариство не могло не зважати на позицію США, що стали могутнім кредитором, якому понад 20 країн світу заборгували 12 млрд. дол. Разом з іншими видами капіталовкладень економічна підтримка США європейським країнам становила 20 млрд. дол. У 1920-му році США, населення яких становило 6% світового, сконцентрували 20% видобутку золота, 50% — вугілля, 66% — нафти, 85% — виробництва автомобілів. Зростаюча економічна могутність Сполучених Штатів вимагала поширення їхнього міжнародного політичного впливу. Проте на шляху до цього виникла низка перешкод, зокрема британська позиція.
Маючи Велику Британію за найсильнішого суперника, США у той же час мали з нею й спільні інтереси, які полягали в тому, щоб запобігти посиленню гегемонії Франції в Європі й не дати Японії затвердити своє панування на Далекому Сході. Протиріччя між США та Японією дедалі загострювалися й стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося завдати тиску на Британію й домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. й підлягав продовженню у 1921 р. (до першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер — проти США).
Внаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:
“Трактат чотирьох держав” (Великої Британії, США, Франції та Японії), укладен 13 грудня 1921 р., стосувалася взаємних гарантій недоторканості острівних володінь ії учасників у басейні Тихого океану;
“Трактат п’яти держав” (Великої Британії, США, Японії, Франції й Італії), підписана 6 лютого 1922 р., забороняла будівництво військових кораблів, тонажність яких перевищувала 35 тис. т., встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3.5:3.5.
Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії США. Вони зрівняли свій флот з найбільшою морською державою — Великою Британією.
Японія здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від меридіана 1100 сх.д. за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії заборонялося мати бази на відстані менше як 5 тис.км. від Японії.
“Трактат дев’яти держав” (США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії й Китаю), підписали 6 лютого 1922 р., проголошувала принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов’язував усіх учасників дотримуватися принципів “відкритих дверей” та “рівних можливостей” у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально провідні капіталістичні держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на “сфери впливу”. Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.
Договори, укладені на Вашинґтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли світову війну.
Створена система міжнародних договорів встановила Версальсько-Вашинґтонську систему міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв’язати незліченні проблеми, об’єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.
Версальсько-Вашинґтонська світополітична система, як і будь яка система, пройшла декілька етапів свого існування. Умовно можно виділити п’ять основних етапів:
1. Становлення Версальсько-Вашинґтонської системи — 1919-1922 рр.;
2. Відносна стабілізація Версальсько-Вашинґтонської системи — 1922-1929 рр.;
3. Розпад Вашинґтонського світопорядку — 1929-1936 рр.;
4. Криза Версальського порядку — 1933-1937рр.;
5. Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі — 1938-1939 рр.
Версальсько-Вашинґтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:
по-перше, не розв’язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;
по-друге, не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
по-третє, не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;
по-четверте, викликала значні територіальні зміни в Європі, друге “велике переселення народів”, започаткувала основи національних конфліктів.
Версальсько-Вашинґтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.
|
| |
| |
|
