| Katia | Дата: Четвер, 01.12.2011, 14:46 | Повідомлення # 1 |
|
Магистр
Група: Проверенные
Повідомлень: 4
Статус: Offline
| План
I. Вступ
II. Міжнародна ситуація напередодні підписання договору
III. Умови Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
IV. Неоднозначність підходів до ратифікації документа
V. Висновок
Вступ
Актуальність вислову про те, що дипломат крім ручки Parker у кишені має ще й гранату, підтверджується і досі. Вагомість військового потенціалу завжди діяла переконливіше ніж просте слово. Тому, не дивлячись на зовнішню можливу безневинність дипломатичних переговорів, потрібно пам’ятати про те, що вони у будь-якому випадку мають під собою сильне підґрунтя, яким часто виступає силовий чинник. Особливо дана реальність яскраво прослідковувалась під час холодної війни, коли держави вимірювали свою значимість на міжнародній арені кількістю боєголовок та засобів їх доставки. За таких обставин світ перебував постійно на межі війни, яка б призвела чи до «ядерної зими» чи до повного знищення людства. Проте позитивним виступає той момент, що для світової громадськості держави могли йти на компроміси та вести діалог, паралельно з нарощуванням власного військового потенціалу. 70ті роки вистувають періодом «потеплішання» відносин між полюсами, яке було увінчане підписанням низки договорів, що зокрема стосувались обмеження та скорочення озброєнь різного характеру. Метою моєї роботи є,
по-перше, розглянути один із основоположних договорів у сфері ядерної зброї, який і досі не втрачає своєї сили. Підписаний наприкінці 60х Договір про нерозповсюдження ядерної зброї був значним кроком як наддержав назустріч один одному, так і кроком всього людства на шляху до зменшення ядерної загрози.
По-друге, для мене цікавим постає питання про мотиви укладання угоди саме в той визначений період холодної війни. Вважаю за доцільне розібратись чому СРСР та США погодились піти на безпрецедентний крок щодо підписання договору з питання, яке вони досі бажали вирішувати самостійно, а не разом. Чи дійсно висока мета щодо застороги розповсюдження ядерної зброї була основою для підписання договору чи сторони керувались іншими більш прагматичними міркуваннями.
По-третє, безумовно необхідним є дослідження цього Договору ще з огляду на те, що наша держава стала його учасником у 1994 році. Вивізши ядерну зброю зі своєї територія та проголосивши без’ядерний статус, Україна, на мою думку, не зовсім зі своєї волі поставила підпис під документом в обмін на так би мовити «гарантії» з боку «ядерного клубу». Як часто у нас буває, post factum будемо читати, що ж підписували і які тепер права та обов’язки маємо.
Міжнародна ситуація напередодні підписання договору
60ті роки були досить «гарячими» не лише у відносинах двох наддержав, а й усієї світової громадськості та доходили свого вулканічного піку. Протистояння полюсів сфокусувалось у регіонах і Корейська війна, а потім війна у В’єтнамі є яскравим свідченням тому. Більш того бажання продемонструвати силу дійшло навіть вже до реалістичної площини і виявилось у подіях жовтня 1962 року, коли світ «висів на волосинці». Карибська криза стала переломним моментом у розумінні тогочасного потенціалу держав, їхніх військових та ядерних сил, рівня свідомості та виваженості керівників держав. Саме піковий момент, до якого дійшов світ, заставив на міжнародному рівні замислитись над питанням обмеження ядерної загрози. Фактично, побачивши до чого можне призвести протиборство, застосовуючи останні розробки американської та радянської зброї, міжнародна спільнота вирішила, що варіант прямого ядерного зіткнення не є найкращим вирішенням питання лідерства у світі. Тому після 1962 року починається процес консультацій та переговорів з приводу розробки принципів недопущення ядерної війни, зменшення ризику її виникнення. Першим таким доробком стає Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою 1963 року, в якому викладені положення щодо заборони проведення випробних вибухів ядерної зброї в трьох середовищах, якщо при цьому виникає загроза радіоактивного забруднення за межами території держави, що проводить випробування. Другим успішним кроком у сфері обмеження гонки озброєнь став договір 1967 року про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ним передбачається використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Згідно з договором забороняється розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї. Найбільшого резонансу отримало підписання ДНЯЗ у 1968 році, адже це був перший основоположний, універсальний та глобальний договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Разом з попередніми угодами сформувався певний фундамент для регулювання напрочуд важливих під час холодної війни ядерних відносин. Данні договори стали свідченням того, що США та СРСР готові піти на зближення, на певні поступки в питаннях озброєнь аби тільки подій, що розгортались на Кубі у 1962р., ніколи не переросли в активну фазу конфлікту.
Проте крім досить логічних та альтруїстичних мотивів, що показувались на публіці, наддержави керувались ще й досить реалістичними інтересами. Ідея підписання низки договорів щодо обмеження гонки озброєнь не випадково припала саме на цей період. Свою роль зіграли керівники держави та розробки нової ядерної зброї. Ще з часів Хіросіми та Нагасакі питання ядерної бомби не давало можливості спокійно спати Сталіну і за будь-яку ціну необхідно було «догнати та перегнати» США, як стверджував Хрущов, у сфері ядерних озброєнь теж. Доктрина масованої відплати, прийнята президентом Ейзенхауером, базувалась на застосуванні ядерних ударів по Радянському Союзу в разі виникнення небезпеки. Дана перша ядерна програма виходила з виключної монополії та першості США у володінні ядерної зброї, проте вона вже втратила свою сутність з випробуванням ядерної бомби в СРСР в 1951 році та з прямою демонстрацією потенціалу на Кубі в 1962р. Тому нова Доктрина гнучкого реагування будувалась на принципі завдання максимальних ядерних ударів лише у тих випадках, коли існувала пряма загроза США, а на регіональному рівні застосовувались звичайні збройні сили. Паралельно з процесом доктринального закріплення ідеологічної боротьби, прямим ходом обидві країни розвивали власні ядерні озброєння, які, на мою думку, і лежать в основі мотивів будь-якого зовнішньополітичного кроку «полюсів» під час холодної війни. Не дивлячись на те, що США мали перші розробки ядерної бомби, СРСР через кілька років теж міг похвалитись таким досягненням. Завдяки успіхам радянської розвідки вдалось викрасти навіть технологію виробництва бомбардувальника Б-29, на базі якого згодом зробили ТУ-4, проте це був лише початок в ядерному суперництві наддержав. Кожна зі сторін намагалась розвинути такі технології, завдяки яким можна було б завдати прямого удару по ворогу, що досягалось за допомогою міжконтинентальних балістичних ракет, або ж покращити способи доставки ракет малого та середнього радіусу дій. Паралельно створювались конструкції захисту від ядерної зброї: система перехоплювачів НОРА у США, чи система проти човникової оборони, що розташовувалась в Атлантиці. Завдяки зусиллям українських науковців, які створили Р12, Р14,Р16 та Р29 на Південмаші , СРСР наприкінці 60х досягнув ядерного паритету зі Штатами. І це стало підґрунтям до готовності вести переговори про обмеження та нерозповсюдження ядерних озброєнь. Адже фактично два полюси світу вже у рівних частинах могли знищити один одного, тому постало питання про те, щоб інші держави не створювали їм загрози та перешкод, застосовуючи аналогічні технології. Таким чином досягнення ядерної рівноваги наприкінці 60х дало змогу світові зробити пару вільних ковтків повітря адже лавиноподібна гонка озброєнь на трохи збавила свої темпи. Тепер СРСР та США задумались над питанням того, аби зберегти свій виключний та монопольний статус ядерних лідерів. Тому внаслідок цього у 1968 сторони погодились підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який закріпив за ними клубне положення монополістів.
Умови Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
Договір передбачає, що всі держави, що володіють ядерною зброєю , не передають ні її ні інші ядерні вибухові пристрої (це стосується як ноу-хау так і розчеплюваних матеріалів) країнам світу. Також в їхніх же інтересах не допомагати, не заохочувати, не спонукати держави, що не володіють ядерною зброєю, до її виробництва та придбання. Неядерні держави, зі свого боку, зобов'язуються не приймати від кого б то не було ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також ні прямо, ні опосередковано не виробляти і не набувати будь-яким іншим способом ядерної зброї.
Стаття 3 визначає роль МАГАТЕ. Зрозуміло, що якщо держави, що не володіють ядерною зброєю, взяли на себе зобов'язання не розробляти, не приймати ядерну зброю і т.д, то це треба якось контролювати. Відповідно в статті 3 йдеться про механізм перевірки та контролю. Кожна з держав-учасниць договору, що не володіє ядерною зброєю, зобов'язується прийняти гарантії, для чого вона повинна укласти з МАГАТЕ відповідну угоду. З метою перевірки виконання зобов'язань визначених у статті 2, тобто щоб не допустити переключення ядерної енергії з мирного застосування на створення ядерної зброї та інших ядерних пристроїв і вводиться роль МАГАТЕ.
Важливо те що, кожна з держав-учасниць Договору, а це і ядерні, і не ядерні країни, зобов'язуються не надавати вихідного або спеціального розщеплюючого матеріалу, державі, що не володіє ядерною зброєю, для мирних цілей, якщо на дану сировину не поширюються гарантії МАГАТЕ. За термінологією МАГАТЕ вихідним матеріалом є, наприклад, природний незбагачений уран, а спеціальним розщеплюваний матеріал стає після його збагачення. пеціально створений Комітет Цандера визначає перелік обладнання і матеріалів, які підпадають під дію контролю. Цей комітет веде спеціальні переліки матеріалів і устаткування, до яких входять ядерний реактор, компресори, насоси, цирконій, графіт і т.д., і цей список регулярно оновлюється. Нічого з перелічених матеріалів не можна передавати державам без відома та контролю МАГАТЕ.
Важливою також є стаття 4, в якій дана відповідь на занепокоєння та стурбованість неядерних держав щодо того чи не завадить контроль МАГАТЕ мирному використанню атомної енергії. В ній зазначається, що жодні положення ДНЯЗ не слід тлумачити, як такі, що перешкоджають невід'ємному праву всіх учасників договору розвивати використання ядерної енергії в мирних цілях без дискримінації. У Договорі також йдеться про мирне використання ядерних вибухів. У статті 5 зазначається про можливість отримувати потенційні блага від мирного застосування ядерних вибухів під міжнародним контролем. Через 28 років світ взагалі відмовився від ядерних вибухів. У 1996 році був підписаний Договір про заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). У Женеві протягом декількох років розробляли текст Договору і там виникла дискусія, а як бути з мирними ядерними вибухами? Більшість прийшло до висновку, що відрізнити мирний ядерний вибух від військового неможливо. І тому було прийнято рішення, що ця категорія вибухів виключається як така, тобто у Договорі зі всеосяжної заборони ядерних випробувань йдеться про те, що держава, яка підписує цей договір, зобов'язується взагалі не робити ніяких ядерних вибухів. Дійсно, відрізнити військовий вибух від мирного дуже важко. Так свого часу в 1976 році, коли індійці підірвали свою першу атомну бомбу, вони доводили, що цей вибух був проведений в мирних цілях, хоча всі розуміли оманливість висловлювань.
Стаття 6 ДНЯЗ є виключно важливою. Навколо неї весь час ведуться дискусії під час оглядових конференцій Договору. В ній зазначається, що "кожен учасник зобов'язується в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи з припинення гонки ядерних озброєнь у найближчому майбутньому і ядерного роззброєння, а також про Договір про загальне і повне роззброєння під суворим та ефективним міжнародним контролем" . Кожні 5 років під час оглядових конференцій Договору, маса країн, особливо що відносяться до руху неприєднання, критикують ядерні держави за те, що немає істотного прогресу у припиненні гонки озброєнь. На що ядерні держави відповідають, що за останні роки було досягнуто значних результатів. При цьому йдеться про угоду щодо ракет середнього і меншого радіусу дії, що ліквідувало цілий клас ядерних озброєнь - у Росії СС-20, у США "Першинг". Говориться, природно, про параметри скорочень в рамках СНО-1. Відзначається також підписаний Договір про заборону ядерних випробунь.
Відповідно зі Статтею 8 при внесенні поправок до ДНЯЗ її текст повинен бути схвалений більшістю учасників оглядової конференції Договору. Кожен учасник ДНЯЗ може вийти з нього, якщо вирішить, що пов'язані зі змістом цього договору виняткові обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни. Досить традиційне формулювання будь-якого міжнародного договору, яким прикривають відверте несприйняття принципів та умов документу.
У тексті Договору визначено термін його дії цього - 25 років. У статті 10 зафіксовано, що через 25 років після набуття Договором чинності скликається Конференція, щоб вирішити чи повинен договір продовжувати залишатися в силі безстроково або дія договору повинна бути продовжена на додатковий певний період. Це рішення приймається більшістю її учасників. Так як ДНЯЗ набув чинності в квітні 1970 року, у квітні 1995 року, відповідно до статті 10, була скликана конференція з перегляду дії договору і для вирішення питання про продовження його терміну дії. Завдання домогтися безстрокового продовження було непростим. Були звичайно і запасні варіанти - можна продовжити ще на 25 років. Дослідники відзначають успішну роботу радянських дипломатів, а текож позитивну роль, що відіграла делегація Південної Африки, яка запропонувала Конференції прийняти документ "Принципи та цілі ядерного нерозповсюдження і роззброєння", в якому були зафіксовані ключові положення, що відображають інтереси неядерних держав. По завершенню роботи конференції учасниками було вирішено продлити дію ДНЯЗ на невизначений строк без будь-яких додаткових умов.
Неоднозначність підходів до ратифікації документа
Нині 187 держав є учасниками ДНЯЗ. В основному приєднання до договору не являлось проблемним питанням для більшості країн, проте досі 4 держави не є учасниками ДНЯЗ. Це Ізраїль, Індія, Пакистан і, як не дивно, Куба, яка збирається ось-ось приєднатися, але ніяк не завершить процес. Послідовними критиками цього договору є і індійці, яким вторять пакистанці. Індія заявляє про дискримінаційний характер Договору. Вона висловлює критику про те, чому лише 5 держав привласнили собі право бути ядерними, а інші не можуть, хоча це, можливо, відповідає їх інтересам національної безпеки. Тому власне індійці не приєднуються до договору. До всього іншого, навесні 1998 року Індія провела ядерні випробування, а потім услід за нею і Пакистан. Зараз виникла цікава ситуація. Де-факто Індія і Пакистан є ядерними державами, а де-юре вони таковими не являються. І їх спроби приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як ядерних держав ні до чого не приводять тому, що не тільки п'ять ядерних держав, але і більшість інших членів категорично виступають проти цього. До того ж ось так просто оголосити, що вони є ядерними і надати їм ядерний статус нелегко тому, що в договорі, в статті 1, говориться, що для цілей Договору про нерозповсюдження ядерної зброї ядерними державами визнаються держави, що здійснили ядерний вибух до 1 січня 1967 . Навіть якщо б захотілося надати статус ядерних держав Індії та Пакистану, довелося б міняти сам договір, що є теж проблематичним. Адже необхідно щоб на конференції, яка раз на 5 років збирається для розгляду дії Договору по розповсюдженню ядерної зброї, прийняти таке рішення, а потім потрібно, щоб це рішення було ратифіковано всіма членами Договору.
Слід зазначити, що індійці хотіли б стати учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і ще з однієї причини. Наразі вони прийняли довгострокову програму розвитку ядерної енергетики, до реалізації якої вони хотіли б залучити ряд країн, у тому числі західних і Росію. У них поки що дуже мала потужність, яку виробляють атомні електростанції, малопотужні реактори. Тому Індія хотіла б отримати, наприклад, легководневі енергетичні реактори потужністю 1000 МВт. Проте проблема полягає у тому, що існує група ядерних постачальників, членами якої є ядерні держави. Цією групою в 1992 році прийнято рішення про те, що умовою експорту ядерного устаткування і ядерних матеріалів в будь-яку країну повинна бути наявність виключних та всеосяжних гарантій МАГАТЕ, тобто повного контролю агенства за всією мирною ядерною діяльністю країни. Цього ні в Індії, ні в Пакистані немає.
Що ж до Ізраїлю, то бути учасником Договору в статусі неядерної держави він не хочуть, а стати членом у статусі ядерної держави не може(з тих же причин, що і Пакистан з Індією). Офіційних підтверджених даних про свою ядерну військову програму держава ніколи не давала, але неодноразово публікувалась інформація експертів, за підрахунками яких Ізраїль виробив розщеплюваних матеріалів, достатніх для створення 50-80 плутонієвих бомб. В Ізраїлі в районі Димон знаходиться відомий реактор для обробки плутонію, але туди ніколи і нікого не пускали. Природно, Ізраїль хотів би стати учасником ДНЯЗ, однак це тягне за собою необхідність підписання з МАГАТЕ угоди про гарантійну контрольну діяльность. Ізраїль на це не хоче йти, і дана проблема нескінченно обговорюється в МАГАТЕ у контексті створення зони, вільної від ядерної зброї на Близькому Сході. Практично всі країни навколо країни виступають членами ДНЯЗ та мають контроль МАГАТЕ. Ізраїль же пов'язує своє членство в ДНЯЗ із завершенням загальнополітичного врегулювання ситуації на Близькому Сході, тобто, коли міжнародна ситуація буде вирішеною і держава Ізраїль отримає гарантії безпеки, тоді вона вирішить питання про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Фактично уряд Ізраїлю дає зрозуміти, що ядерна зброя необхідна для захисту нечисленного населення держави (близько 8 мільйонів чоловік) від переважаючих кількісно сусідніх арабських держав (сотні мільйонів).
Ще одним проблемним питанням для незгодних з умовами ДНЯЗ країн є інспекції МАГАТЕ. З 1970 року, коли Договір про нерозповсюдження ядерної зброї набрав чинності, дуже важливою функцією МАГАТЕ стало здійснення контролю, у зв'язку зі статтею 3 ДНЯЗ. В Агентстві створений спеціальний Департамент гарантій, що займається цією роботою. Коли ще не було ДНЯЗ, застосовувався один вид процедур - контролю - INF \ CIRC-66, коли країни ставили під контроль окремі ядерні установки на своїй території. Потім, як тільки був прийнятий Договір, став використовуватися документ INF \ CIRC-153, або типова контрольна угода. При цьому кожна країна підписує з МАГАТЕ окрему угоду про контроль за всією своєю мирною ядерної діяльністю, в основу якого кладеться типова угода.
Які ж основні завдання МАГАТЕ. По-перше, мова йде про контроль над всією мирною ядерною діяльностю з метою недопущення переключення значущих кількостей розщеплюваних матеріалів на військові цілі. Значимі кількості визначені МАГАТЕ в такий спосіб - 8 кг плутонію і 25 кг урану із збагаченням понад 20%. Такі матеріали називаються матеріалами прямого використання, тому що вони можуть застосовуватися для виготовлення ядерної зброї без додаткового збагачення чи трансмутації. Основними ж принципами контрольної діяльності МАГАТЕ є спостереження та збереження. Перше відзначається як відстеження балансу ядерного матеріалу. Кожна країна представляє дані про початкову кількості ядерного матеріалу, який використовується в мирних цілях в даній країні і МАГАТЕ повинна відслідковувати, щоб дотримувався баланс його рівня. При наявності данних про ядерний матеріал, з якого роблять паливні елементи для атомних електростанцій потрібно простежити весь ланцюжок і порахувати скільки на вході і скільки на виході. МАГАТЕ має у своєму розпорядженні гарні можливості проведення аналізу матеріалу, хімічного і фізичного. У агенства під Віднем знаходиться потужна аналітична лабораторія, яка може визначати склад будь-якого ядерного розщеплюючого матеріалу. Є в МАГАТЕ і система дистанційного спостереження за об'єктами, коли по телезв'язку передаються дані з того чи іншого ядерного сховища або установки. Збереженням же позначається пломбування контейнерів з метою виключення несанкціонованого доступу до ядерних матеріалів. Головне, щоб в результаті МАГАТЕ могло зробити незалежний висновок про те, що відсутнє переключення значущих кількостей з мирних цілей на військові.
Ця система контролю досить тривалий час вважалася ефективною. Потім стали виявлятися деякі збої. У 1993 році виник інцидент, пов'язаний з Північною Кореєю. На одній з сесій Ради керуючих МАГАТЕ на закритому засіданні Генеральний Директор продемонстрував знімки, які були надані ЦРУ США. Американці вперто з інтервалом в 2-3 місяці робили фото об'єкта Ненбень, де знаходилися два ядерні реактори. Ними був відзнятий водо-графітовий ядерний реактор, який колись був побудований за допомогою СРСР. Американці звернули увагу, що поряд з ним будується якийсь об'єкт, і припустили, що це міг бути завод з переробки хімічних матеріалів. Виникла підозра, що корейці робили позапланові завантаження реактора і позапланові вивантаження з коротким циклом опромінення матеріалу і виділили, як підрахували американські експерти, 8-10 кг плутонію, що дозволяють зробити 2 ядерних вибухових пристрої. Природно було звернуто увагу на те, що чинна угода про гарантії між МАГАТЕ і КНДР в даному випадку не спрацювала. Система гарантій добре себе показала для підтвердження непереключення на заявлених об'єктах, але ж можуть бути ще й незаявлені. Починаючи з 1994 року стали думати про те, що треба посилити цю систему для того, щоб контролювати не тільки заявлену, але і виявити незаявлену діяльність.
Другим поштовхом послужив Ірак. Після війни в Перській затоці були прийняті відповідні резолюції ООН і в Іраку були направлені інспектори, в тому числі експерти по лінії МАГАТЕ. Виявлено було досить цікаву картину. В державі виявили устаткування, ядерні матеріали, документи, розрахунки, які говорили про те, що Ірак досить довго вів активну роботу зі створення ядерної зброї, незважаючи на те, що він знаходився під гарантіями МАГАТЕ. Це були просто незаявлені об'єкти.
Третій приклад - з ПАР - дуже показовий. У 1970 році цю країну виключили з МАГАТЕ через політику апартеїду і тоді стався провал в інспекційної діяльності МАГАТЕ. У 1992 році, коли зажевріла перспектива відсторонення від влади білої меншості і приходу до влади чорної більшості, керівництво ПАР занепокоїлося і зробило офіційну заяву МАГАТЕ про те, що вони створили майже 9 уранових ядерних вибухових пристроїв. Вони заявили, що вся військова ядерна програма ліквідована, включаючи науково-дослідну інфраструктуру і ядерні вибухові пристрої. У ПАР була направлена група експертів МАГАТЕ. Природно, питання було дуже специфічне, тому що запрошувати інспекторів з неядерних держав було не можна тому, адже це було б порушенням статті 1 ДНЯЗ. Туди їздили інспектора з військового ядерного комплексу США і радянські експерти з Арзамаса-16 і Снєжинська.
Зазначені події показали, що є збої в роботі системи гарантій МАГАТЕ. З 1993 року стали розробляти нову вдосконалену систему, яка вже зараз практично впроваджується. Це вилилося в розробку типового додаткового протоколу до угоди у зв'язку з ДНЯЗ і зараз йде процес індивідуального підписання додаткових протоколів між МАГАТЕ і кожною країною. Особливим в цьому додатковому протоколі в порівнянні зі звичайним угодою є, перш за все те, що в ньому забезпечується більш вільний доступ інспекторів МАГАТЕ в ті місця, які вони вважатимуть за необхідне відвідати.
Крім цього держави беруть на себе обов'язок представляти більш докладну документацію на будівництво нових ядерних об'єктів ще на етапі їх проектування. Допускається можливість проведення неоголошених інспекцій в тому випадку, якщо у МАГАТЕ виникають будь-які сумніви. Таким чином іде тенденція до посилення ролі агентства та його механізму контролю, аби уберегти світ від неочікуваної появи так би мовити ядерних держав та реалізації їх ядерних програм.
Висновок
Світова спільнота вже протягом 39 років є свідком функціонування та розвитку міжнародних відносин, заснованих де юре на без’ядерних принципах. Дана програма та тенденція до мирного співіснування була поштовхом до політики розрядки і мала на меті зменшити світову силову напруженість у роки холодної війни. Благородна ціль була викладена на папері, її формально дотримувались. Проте альтруїстичні ідеї великих країн вилились у досить реалістичну та прагматичну кон’юнктуру міжнародних відносин. 5ка держав створили свій «ядерних клуб» з виключним статусом та фактично не можливим додатковим членством. Саме Росія, США, Франція, Великобританія та Китай, згідно з ДНЯЗ, мають право володіти ядерною зброєю і як члени групи постачальників самі визначають, кому постачати розчеплюючі матеріали. У яких цілях вони будуть використовуватись – звичайно офіційно заявлено, що у мирних, проте як насправді – відслідкувати може лише МАГАТЕ. Проте і у його механізмі контролю є недоліки, свідченням чого є проблеми з Південною Кореєю та Іраном. Фактично ядерні держави визначили собі виключний статус постачальників ядерної сировини на міжнародній арені.
Таким чином Договором про нерозповсюдження ядерної зброї було
По-перше, визначено юридично ядерних монополістів, стати якими майже неможливо іншим бажаючим у зв’язку зі складним механізмом набуття членства.
По-друге, проголошено ідею не передачі ідей, технологій та матеріалів неядерним державам.
По-третє, окреслена роль МАГАТЕ у процесі нагляду та спостереження за розвитком мирного ядерного циклу.
ДНЯЗ можна трактувати неоднозначно. Договір, на мою думку, носить позитивних характер лише для 5х ядерних держав, а інші у статусі неядерних зобов’язані миритись з тим, що на їхній території проходитимуть інспекції МАГАТЕ та вимушені надавати агенції усі дані та матеріали щодо ядерних розробок та цілей програм. Фактично встановилась легітимна система шпіонажу, що контролює внутрішні аспекти життя окремих країн, під покровом високої цілі нерозповсюдження ядерної зброї. Дана система була встановлена «сильними миру цього» і буде функціонувати, допоки це буде зручно саме їм. Прикро, що Україна, примусово віддавши свою ядерну зброю, приєдналась до ДНЯЗ у якості неядерної держави, і тепер вимушена танцювати під їх сопілку і надавати гостям з Агентства докази нашого мирного використання ядерної енергетики.
Список використаних джерел та літератури:
1. Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К: Основи, 1995, 725с.
2. Конспект лекцій проф.Перепелиці Г.М. з дисципліни Військово-політичний аспект в міжнародних відносинах. ,К.–ІМВ, 2009.
3. Міжнародні відносини та зовнішня політика(1945-70ті роки)//керів. Манжола В.А. – К:Либідь,1999р.,557с.
4. Ядерний контроль – № 28. – М., 1996.
5. http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/85165/Договор- Текст Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
|
| |
| |
